Розділ «На зарослих стежках»

Вона не мала нічого проти того, щоб іти собі й щебетати.

У місті ми зайшли в майстерню до Ларсена. Стало смеркатися.

— Нуте, голубчику, тепер тобі доведеться провести мене додому, — сказала Бриджит.

— Що? — сторопів я.

— Я боюся йти сама поночі, — мовила вона.

Ларсен був данець, він також сказав, що мені треба її провести.

І ми подалися назад. Ставало все темніше й темніше, врешті-решт нам довелося взятися за руки і йти, остерігаючись гілок, що хвиськали в обличчя. Але як приємно було тримати її руку в своїй!

— Ми забули масничку! — раптом крикнув я.

— Нічого, — відповіла Бриджит.

— Нічого?

— Так. Зате я маю тебе!

Навіщо вона це сказала? Напевно, її слова треба було розуміти так, що вона закохалася в мене по самі вуха, не інакше.

Провівши її до порога хати, я хотів тут-таки розвернутися і йти геть, та ба — мені довелося сісти до столу, повечеряти і переночувати. Бриджит повела мене в маленьку комірчину, де стояло ліжко. Уранці мати й дочка умовили мене затриматися на якийсь час і трохи в них попрацювати. Потім я роздивився ферму. Там було два мули й три корови. «Бракує рук», — поскаржилася вдова. Щодо мене, то я не звик працювати самостійно, у Лавлендів живий був господар, що заправляв усією моєю роботою, а тут були самі жінки, які давали тільки найголовніші вказівки. Певна річ, мені не було коли вгору глянути, я саме розчистив великий пагорб і заходився туди возити на мулах гній. І так день крізь день.

Але вдова, мабуть, розуміла, що їй потрібен кращий помічник, тож одного дня сама пішла в місто і повернулася назад із фіном: загалом то був хлопець тямковитий, родом із Естерботтена, — він усе вмів. Молоденька Бриджит, здається, більше не відчувала себе щасливою від того, що вполювала мене, атож, вона вже не дивилася на мене і не брала за руку.

Який же я наївний! Більше ніколи в житті жодна жінка не пошиє мене в дурні.

Робочих рук там ніде не вистачало. Тільки-но я знов опинився в місті, мене зупинив на вулиці якийсь фермер і запропонував працювати в нього. Очевидно, він побачив із мого вбрання і зовнішнього вигляду, що я чужинець. Щодо робочих рук я не помилився, довкола мене утворилася тиснява. Я пішов за чоловіком, він був на підводі, запряженій двома дужими кіньми, і коли ми приїхали до нього додому, він тут же дав мені роботу. Я мав викопати на узліссі невеличку яму, розмір якої він відміряв кроками. То не забрало в мене багато часу, і щойно я закінчив копати, чоловік приніс на плечах маленьку домовинку і опустив її в могилу. Це також тривало недовго, а оскільки я чекав нових розпоряджень, він кивнув мені головою, щоб я засипав яму й прикрив її дерном. Потім він пішов.

Та, Боже ти мій Господи, може ж він ще повернеться? Ні, він був чимось зайнятий у повітці, видно, роботи мав по саму зав’язку.

Від здивування мене аж пересмикнуло, і стало якось не по собі. У землю поховано дитячий труп, і то було все. Ніякої церемонії, ніякого відспівування. Люди, до яких я потрапив, були молоді, але, не знаючи мови, годі було довідатися, до якої церковної общини вони належали.

А загалом я не мав на що нарікати. Там усе було доглянуто — будинок і обійстя, коні й корови, була чудова земля, і жодної дитини. Мої обов’язки були прості, господар сам доїв корів і порав худобу, мені лишалося працювати на полі; ну, а щодо моєї господині, то вона була пухкенька, як пампушка, ще й реготуха. Вона навчила мене багатьох англійських слів, до того ж відвела мені кімнатину з вікном та ліжком. Дивні то були люди, якось вони надумалися зважити мене на безмені, але під вагою мого тіла безмен зірвався з гачка й ударив по голові. Я не розумів, навіщо то їм здалося, але вони пораділи, мов діти: мовляв, он як я в них погладшав. Якщо моїй господині треба було продати в місті масло та пшеницю і щось купити, я, бувало, її туди відвозив.

Коли минула весна, господар вирішив затримати мене надовше, тож я лишився до жнив. Було то, певно, десь 1880-го або 1881-го. Я знайшов там спокій і затишок і став звикати до тих людей. Вони обоє були німецького походження на прізвище Шпеар. Коли я від’їздив, ми міцно потисли одне одному руки.