Розділ «На зарослих стежках»

Так збіглося, що саме тоді молоденька Бриджит із ферми пішла до пекаря в учениці. Вона хотіла навчитися випікати всілякі тістечка, кренделики, віденські булочки і пундики для своєї кондитерської. Мати й дочка таки мудро придумали, бо нічого від того не втратили, спершу їхні справи йшли як по маслу, і навіть Пат не мав що казати.

Але поступово все почало йти навкосяка.

Кондитерська вже працювала й мала чималий успіх. Архітектор Пат перетворив повітку на будинок, він обладнав там не лише вітальню, де можна було посидіти за склянкою фруктової води і шоколаду, а й прибудову для кухні та пекарні, о так, а нагорі — ще й кілька приватних кімнаток для матері й дочки.

Пекар також заслуговував віддяки за свої послуги, але він не знав міри. Очевидно, йому треба було вчасно стриматися. Та він був ще доволі молодий. Його діти були дорослі й жили своїм життям, тож він і зацікавився цією молоденькою красивою дівчиною, яка хотіла навчитися його ремесла і виявилася дуже тямущою; у кожнім разі він допоміг установити в прибудові величезну плиту, де було багато місця для дек і духовок, і перетворив ту прибудову на пекарню.

І все було б добре, та старий ловелас заходився прати одяг Бриджит. Адже у його просторому підвалі завжди була гаряча й холодна вода, і коли він прав свої замащені тістом халати, то захоплював і одяг Бриджит. Він розумів, що в неї обмаль грошей на пральню, і йому хотілося їй допомогти, але він не знав у тому міри. Пат просто збісився. Адже пекар Клейст прав фартушки, нагрудники й носові хустинки, які не могли належати чоловікові...

До того ж вивішував сушитися все те на мотузках на пустищі!

Пат прийшов до мене в крамницю й попросив піти з ним. Він був блідий, як мрець.

— Тобі треба найняти кімнату десь в іншому місці, — порадив я йому.

— Чого це ти так думаєш? — спитав Пат. — Таж мені звідси усе видно.

Ми подалися до пекаря, оскільки Пат надумав купити пустище, хоч у нього не було грошей, до того ж і Клейст не збирався нічого продавати.

— Яка тебе муха вкусила? — спитав Клейст. — Я вивішую сушитися випраний одяг. Мені цілий день треба бути в чистому білосніжному вбранні, невже ти не розумієш?

— Ти знай вивішуєш бабське манаття, — сказав Пат і додав: — Свиня.

— Тебе дратує бабське манаття? — спитав Клейст.

— Дратує, — відповів Пат.

— Ха-ха-ха, — гучно зареготав австрієць.

Утім Пат був зовсім не здатен захищати своє, він просто стояв, і в нього тремтіли губи. Та за якусь мить він грізним голосом прогримів своєму недругові погрозу: мовляв, він буде мститися, цебто, напише про весь цей безлад своїй родині в Ірин, заявив він, а його родина дворянського походження.

Патові слова не справили великого враження на Клейста, він мовби отетерів, потім похитав головою і пішов.

— Тобі треба переїхати, — сказав я Патові. — Ти ж бачиш, що нічого з цього не вийде.

— Я не переїду, — відрубав Пат.

Атож, звичайно, ні, він ще не повністю здурів, не зовсім утратив глузд! Мені було страшенно прикро за нього, і я йому про це сказав. Хіба можна було збагнути нову грань Патової душі? Я помічав тільки його смішне відчайдушне кохання, а дворянство... що то, власне, таке? Може, в Ірландії воно означало щось гарне, але я не знав, що саме. Я посміявся з Патового кохання до тієї зграбненької доньки фермерів, через яку він просто божеволів.