Розділ «На зарослих стежках»

Господи, я про це не подумав. Мені стає соромно і починає гризти каяття. У них є родини. Діти.

— Ти йдеш? — гукають йому товариші, і він рушає.

Я дивлюся їм услід. Мені ледве-ледь їх видно у сутінках, але помітно, що то молоді хлопці, які не мають родин і не мають дітей.

Чи може бути яка-небудь втіха у світі, який з горою засипаний снігом?.. Навряд чи дорослій людині приємно простувати дорогою і цокотіти від холоду зубами...

Я прогулююся до мосту, аж тут спереду в мене з’являється якась жінка. Я не помітив, звідки вона взялася — вийшла з провулка чи з котрогось із будинків; вона в темному пальті й ґумових чоботях, і мене радує, що в темному, бо для мого зору її постать стала орієнтиром посеред цього божевільного білого краєвиду.

Пройшовши немало-небагато, вона зупинилася. Так ніби їй набридло, що я ступав слідом. Коли я хотів її минути, вона підняла до очей камеру (чи як там це називається), щоб сфотографувати мене.

Я похитав головою.

Вона всміхнулася і з жалем на обличчі чемно спитала:

— Не можна?

— Ні... мене в житті вдосталь нафотографували.

— Я чекаю рейсового автобуса, — каже вона, — а тут навіть немає де посидіти.

Я знімаю з себе куртку і розстилаю її для неї на засніженому узбіччі.

— Ні! Ви збожеволіли! — кричить вона. — Будь ласка, негайно вдягніться!

— Гаразд. Утім, сьогодні тепло, — кажу я. — Просто коли я виходив з дому, то не знайшов свого солом’яного бриля.

— Все-таки сьогодні нижче нуля, — мовила вона. — Який ви смішний! — вона закусила губу й глянула на мене.

— Ви в місто? — спитав я.

— Можна, я вас сфотографую? Мені так хочеться мати вашу світлину.

— Ви з якоїсь газети?

— Я? Ні, ні, де там! Просто ви так довго йшли за мною...

— Я дуже погано бачу, тож добре, що ви йшли попереду.