Розділ «На зарослих стежках»

Росіянин зацікавився:

— Он як, із Норвегії? Маєте намір тут лишитися?

— Так, на рік.

— Хіба не однаково, звідки ми, — озвався муляр. — Я із Фінляндії, а належу світові.

На його слова ніхто не відреагував.

Росіянин підійшов до мене.

— А я не стрічав вас у тому місті, де ви живете?

— Я живу не в місті, дуже далеко, на Феллісевеґен.

— А мені, на жаль, доводиться жити в місті й чекати.

Росіянин говорив охоче: мовляв, він жив тут зі своїми господарями, а вони поїхали, він не знає, куди, десь за кордон. Він стомився чекати, його заїдала нудьга, хотілося додому. А чого ж тоді він говорить шведською, коли він росіянин? О, він вивчав мову ще дитиною і далі — увесь час, його батьки були шведські фіни, вони вже померли, але він народився в Росії, тож за походженням росіянин.

— І тобі не соромно? — гримнув муляр.

Однак на нього ніхто не звернув уваги.

Я сам собі подумав, що, напевно, цей росіянин народився в неволі, в якійсь далекій північній губернії, хоч не міг збагнути, як він опинився тут, але питати про те не хотів.

А чоловік усе говорив і говорив: мовляв, він мав будинок, красивий червоний будинок, і багато дерев, і ліс, і потічок, що дзюркотів мимо. О Боже ти мій Господи! Його чекали дружина й діти, а сам він ходив на роботу до графського маєтку, а то був величезний маєток, що тягнувся на десятки кілометрів, і трудилися там кілька сотень слуг і наймитів.

Дівчина спустилася з другого поверху з книжкою для нього. Чоловік вихопив книжку, перехрестився і засунув її в кишеню.

— Я очікую грошей, — сказав він дівчині, — багацько грошей, тож, мабуть, невдовзі за все вам заплачу. Цей добродій — з Норвегії, — додав він про мене.

Дівчина усміхнулася.

— Він житиме тут цілий рік, а от я вже не витримую, мене тягне додому.

Росіянин вийняв свою книжку з кишені, перехрестився і став її гортати. На обкладинці було зображено якусь ікону.

— Що це за книжка? — спитав муляр, та, не отримавши відповіді, повідомив: — Святе письмо. Мені хочеться підхопити його кельмою й пожбурити геть!