Розділ «На зарослих стежках»

— Я читав про нього, — сказав дядько.

— Он як, — мовив чоловік. — Та і я про нього читав, хоч мало що в тому тямлю.

— Напевно, так.

— А його мати досі ще сподівається, що він вивчиться на пастора й повернеться. Але, мабуть, він зробить по-своєму.

Дядько, лежачи на розкладній лаві, вигукнув:

— Він — більше, ніж пастор!

Я не знаю, звідки мій дядько позичив цю фразу, очевидно, з газет і книжок, у які заглядав. Але хто був той син, на кого покладалися такі сподівання? Пауль Боттен-Гансен[12]. І не хто інший. Один із найкращих поміж своїх норвезьких сучасників.

Мій батько також мав колись сина, на якого покладав сподівання.

З такими обдарованнями буває немало клопоту. Але не варто робити зі свого розчарування трагедії. Це не кінець світу.

В глибині занедбаного саду біля сусіднього будинку росте ялинка, та що мені до неї? Тому я майже не дивлюся в той бік. Звичайно, вона геть занехаяна, і їй, либонь, судилося загинути. Вона дуже красива й маленька, з метр заввишки і пряма, як свічка, але поруч стоїть велетенська тополя, що затіняє її, до того ж і вдень, і вночі гладить своїм листям ялинчину верхівку і ні на мить не дає їй спокою. Краще б вона не стояла в мене на шляху! Але іншої дороги немає. Краще б вона не була така беззахисна, хоч це не зворушує мене. Та хай там що, а темними осінніми вечорами я поволі плентаюся до неї і прибираю з її голочок листя та обламую тополине гілля, щоб ялинка вночі мала спокій. Однак раз по раз уранці з’являється нове листя й нове гілля, а мені так високо не дістати. Я пригледів собі ящик, який можна було б підставити під ноги, але в усіх вікнах світиться, і озивається собака. Чого б мені не піти туди посеред дня й одним махом не поприбирати все те листя й гілля? Можливо, торік я це й зробив би. Але тоді мене тут не було, я перебував на примусовому лікуванні.

Як це все безглуздо!

Я підстерігаю сусіда, вітаюся з ним і кажу:

— Може, ви спиляєте гілля на тополі і врятуєте цю ялиночку?

Він нічого не відповідає, мабуть, читав у якійсь газеті, що мене піддавали психіатричному обстеженню.

— Мені жаль цієї ялиночки, — кажу я.

Чоловік на це криво посміхається, дивлячись у бік відчиненого вікна в будинку, і лишає мене на самоті.

А я, поки байдикую, то збавляю час ще й тим, що темними осінніми вечорами обриваю трохи листя та обламую гілля, хоч високо не дістаю, і вітер гойдає інше листя та інші гілки. Усе безнадійно.

Але одного ранку з’являється чоловік із сокирою та пилкою і обцюкує тополю згори донизу. Мені-то що, але, здається, він отримав наказ, бо заразом обцюкує іще деякі великі дерева.

Може, тоді, кілька днів тому, хтось сидів край вікна, чув мою розмову із сусідом і бачив його криву посмішку? Очевидно, дружина.

Хай там що, а лише навесні буде видно по верхівці, чи ця ялиночка виживе. Чекати ще ого-го.