Розділ VII ПІРАТИ

Тільки тоді, як втікач зник в чагарнику, плантатор опам'ятався від обурення й подиву настільки, що згадав про двох негрів, які йшли слідом за ним, наче сторожові пси. Це були охоронці, без яких він ніколи не наважився б з'явитися на своїх плантаціях, після того як кілька років тому один з рабів кинувся на нього і мало не задушив.

— Доженіть його, чорні свині! — гукнув він на негрів. Та ледве охоронці зірвалися з місця, як він зупинив їх.

— Стійте, прокляті!

Йому раптом спало на думку, що не варто гаяти час на втікача. На полювання в проклятому лісі довелося б витратити, може, й цілий день, тимчасом як у нього в руках є Піт. От Піта й примусять сказати ім'я його полохливого товариша і зміст їхньої таємничої розмови. Раб, звичайно, може затятися. Тим гірше для нього. Винахідливий полковник мав багато способів — нерідко це був дивовижний витвір фантазії,— щоб зламати впертість цих приречених. Він повернув до раба свою почервонілу від гніву й сонця личину, і очі його спалахнули недобрим вогником. Замахнувшись легкою бамбуковою палицею, плантатор ступив наперед.

— Що то був за бродяга? — запитав він вкрадливим тоном, який не віщував нічого доброго.

Джеремі Піт, що похнюпився, спершись на лопату, почав нервово переступати на місці босими ногами. Марно шукати відповіді на запитання в голові, яка в ту мить могла тільки клясти того дурня Джеймса Нетталла.

Плантатор боляче вдарив бамбуковою палицею по голій спині юнака.

— Відповідай, собако! Як його звуть?

Джеремі похмуро, майже з викликом, глянув на огрядну постать Бішопа.

— Не знаю, — сказав він, і в голосі його забриніла нотка непокори, підсиленої ударом, на який він не смів відповісти. Зовні він все ще був спокійним, хоч у душі його знялася буря.

— Не знаєш? Що ж, доведеться нагадати. — І палиця кілька разів сіконула плечі раба. — Ну як? Пригадав його ім'я?

— Ні, я його не знаю.

— А-а… Ти ще впираєшся? — полковник на мить зупинився, примруживши очі, але потім його знову охопила лють. — Чи бачили таке! Ти вирішив глузувати з мене, клятий собако! Думаєш, що це тобі так минеться!

Піт повів плечима, знову переступив з ноги на ногу і вперто мовчав. Це був виклик, а полковник Бішоп не терпів навіть натяку на щось подібне. В ньому прокинувся звір. Не тямлячи себе од люті, він почав оскаженіло шмагати беззахисного юнака, супроводжуючи кожен удар брутальною лайкою. Біль був нестерпний. І раптом у серці Піта яскравим полум'ям спалахнуло почуття людської гідності, і юнак кинувся на свого ката.

Але охоронці були насторожені. Мускулясті бронзові руки грубо схопили змучене тіло, скрутили рабові руки і міцно зв'язали їх.

Обличчя Бішопа покрилось плямами. Поривчасто дихаючи, він якусь мить подумав, а потім наказав:

— Заберіть його!

Негри потягли нещасного раба довгою стежкою між золотавим муром високої восьмифутової тростини. Його проводжали очима на смерть перелякані невільники, що саме працювали поблизу. Піта охопив відчай. Якими б страхітливими не здавалися катування, — не вони турбували його. Душу юнака гнітило передчуття, що їхня старанно запланована втеча з цього пекла провалилася саме тоді, коли все вже було готове.

Вони вийшли на зелене плато і попрямували до табору, а там завернули до білого будинку наглядача. Вздовж пристані погойдувались на причалі кілька невеличких човнів. І Піт спіймав себе на тому, що подумав — в одному з цих човнів вони були б уже далеко в морі, якби мали хоч крихту талану. Очі його тужним поглядом вп'ялися в морську далечінь і зупинилися на Карлайлській бухті. Звідси, з узгір'я, вона здавалася справді чудовою картиною, блакитне полотно якої з одного боку обривалося фортом, а з другого — рядом довгих пакгаузів. І там, під легким бризом, що ледь-ледь морщив сапфірову поверхню Карібського моря, велично йшов червоний фрегат, на щоглі якого майорів англійський прапор.

Полковник Бішоп зупинився і, прикривши м'ясистою рукою очі від сліпучого сонця, почав розглядати корабель. Незважаючи на легенький бриз, судно посувалося тільки під нижнім парусом на передній щоглі. Решта були згорнуті, що давало можливість ясно бачити величні обриси корпусу корабля — від кормової надбудови, що баштою здіймалася над палубою, до позолоченої голови на форштевні, яка палала вогнем у сяйві сонячного проміння.