Розділ V АРАБЕЛЛА БІШОП

— Слово честі, це довга історія, — сказав він.

— І, напевне, така, що ви визнали б за краще не розповідати її?

Тоді Блад коротко виклав їй усе, що з ним сталося.

— Боже мій! Яка підлість! — вигукнула Арабелла, коли він скінчив.

— Ні, ні… Англія стала блаженною країною за короля Якова! Вам не треба жаліти мене. Зваживши все, я думаю, що на Барбадосі живеться краще. Тут принаймні можна хоч у бога вірити.

З цими словами він глянув спочатку ліворуч, на темну масу гори Хіллбей, що височіла вдалині, потім праворуч, на неозорий простір збуреного вітрами океану. Йому здалося, ніби чудовий краєвид ще більше підкреслював його мізерність і нікчемність його нещастя.

— Невже скрізь життя таке важке? — сумно запитала дівчина.

— Люди самі роблять його таким.

— Розумію. — Вона уривчасто і, як йому здалося, з якимсь смутком у голосі, засміялась. — Я ніколи не вважала, що Барбадос — земний рай. Але, не перечу, ви знаєте світ краще, ніж я. — 3 цими словами дівчина торкнула коня своїм хлистом із срібною рукояткою. — Все ж я вітаю вас із полегшенням ваших страждань.

Пітер вклонився, а вона поїхала далі. Негри підхопились і підтюпцем побігли слідом.

Кілька хвилин Пітер Блад постояв там, де вона залишила його, в задумі розглядаючи залиті сонячним сяйвом води Карлайлської бухти й кораблі, що стояли в просторій гавані, над якою з галасом кружляли чайки.

Тут і справді було гарно. «Краєвид чарівний, — подумав Блад, — а проте це тюрма». Говорячи, що він вважає Барбадос кращим за Англію, Блад намагався применшити своє нещастя. Нарешті він повернувся і розміреним кроком рушив до маленького селища — купки халуп, зліплених з глини та лози і обгороджених частоколом. Тут жили раби, що працювали на плантації, а разом з ними жив і він сам.

Нараз у пам'яті його спливла строфа з Ловласа.[13]

Для мене мури не тюрма,

залізні грати ще не клітка.

Та він вкладав у ці рядки новий зміст, зовсім протилежний тому, що мав на думці автор. «Якою б просторою не була тюрма, — міркував Пітер, — вона залишається тюрмою навіть тоді, коли не має ні мурів, ані ґрат».

Особливо глибоко збагнув це Блад того чудового ранку, а з часом йому довелося ще ясніше усвідомити справедливість такого твердження. З кожним днем він дедалі частіше думав про те, що в нього підрізані крила, що він вигнанець із цього життя, і дедалі менше згадував про ту випадкову свободу, якою часом користувався. Порівнюючи ж свою трохи легшу долю з долею нещасних товаришів по рабству, він не відчував того задоволення, якого міг би зазнати інший. Навпаки, їх нещастя тільки посилювали гнів і гіркоту, що сповнювали душу Блада.

З сорока двох засуджених повстанців, які зійшли з «Ямайського купця» на берег разом з Бладом, полковник Бішоп купив не менше двадцяти п'яти. Решту було продано дрібнішим плантаторам, декого в Спейгстаун, а інших ще далі на північ. Блад не знав, яка доля спіткала їх. Однак серед рабів Бішопа він ходив вільно і, живучи разом з ними, добре розумів їх нелюдські страждання. Всі вони працювали на цукрових плантаціях з раннього ранку до пізнього вечора, а коли вибивалися з сил, то на їхні спини зразу ж опускався нагай наглядача або його помічників. Одягнені вони були в лахміття, дехто майже голий; жили в багні; харчувалися смердючою солониною та кукурудзяними коржиками — їжею, яка для більшості з них якийсь час була настільки незвичною, що двоє захворіли і віддали богові душу перш ніж Бішоп зметикував, що раби мають для нього певну цінність як робоча сила, і поступився перед домаганнями Блада дозволити йому доглядати хворих. Щоб тримати рабів у покорі, одного з них, який повстав проти жорстокості наглядача Кента, закатували на смерть на очах у його товаришів, а іншого, що наважився втекти в ліс, спіймали, завернули назад і відшмагали, а потім витаврували йому на лобі літери «3. К.», щоб до кінця його життя всі знали, що він збіглий каторжник. Але, на щастя, бідолаха помер, не витримавши катувань.

Після цього засуджені ще більше спохмурніли, притихли. Найнепокірніших приборкали, з трагічною терпеливістю та відчаєм вони скорилися своїй невимовно тяжкій долі.

Лише Пітер Блад, уникнувши цих надмірних страждань, зовні майже не змінився, хоча в душі його з кожним днем наростала ненависть і визрівав намір утекти з цього острова, де так безжалісно глумилися над людьми. Бажання втекти було ще надто невиразне, щоб його можна було назвати надією. І все ж Блад не впадав у відчай. Накинувши на своє спохмурніле обличчя маску байдужості, він сумлінно лікував хворих, зберігаючи таким чином робочу силу для Бішопа, а водночас усе далі вторгаючись у «володіння» двох інших мужів медицини Бріджтауна.