Розділ XVII ОБДУРЕНІ

Проте надвечір адмірал не мав уже тієї витримки і віри в перемогу. За цей час пірати шість разів доставляли на берег людей і, як він сам бачив у підзорну трубу, не менш дюжини гармат.

Дону Мігелю було вже не до глузувань. Повернувшись до своїх офіцерів, він роздратовано зауважив:

— Який бовдур доповідав мені, що корсарів не більше трьохсот? Вони вже висадили на берег щонайменше шістсот.

Його дивувала така велика кількість ворожих бійців, але яким би було здивування адмірала, коли б йому сказали, що на березі Паломаса немає жодного корсара, жодної гармати. Трюк удався. Дон Мігель не міг навіть догадатися, що човни возили одних і тих же пасажирів: їдучи на берег, вони сиділи й стояли, так щоб їх бачили всі, а, повертаючись до кораблів, лежали на дні човнів, і здалеку здавалося, що човни повертаються порожніми.

Наростаючий страх іспанської солдатні перед неминучою кривавою сутичкою почав передаватись і адміралові.

Іспанців лякала нічна атака з суші всіма силами піратів, бо до того ж у страшного Блада виявилося вдвічі більше людей, ніж вони сподівалися..

Смерком іспанці зробили те, на що саме й розраховував Блад, — вони перебудували свою оборону для відбиття так майстерно і тонко симульованої атаки. Спонукувані лайкою, а то й канчуками своїх офіцерів, стогнучи від натуги і обливаючись потом, солдати з панічною метушливістю перетягали найважчі гармати через усю територію форту в бік гаданого нападу з суші. Треба було встановити наново гармати і підготуватись до відбиття атаки, яка могла розпочатися з хвилини на хвилину з боку заростей.

Аж коли запала ніч, іспанці більш-менш підготувалися до зустрічі піратів. Чекаючи атаки, вони заклякли біля своїх гармат, смертельно налякані майбутньою навалою дияволів капітана Блада, про хоробрість та мужність яких складалися легенди на морях Мейну.

А поки вони чекали нападу, ескадра капітана Блада під захистом темряви, скориставшись з відпливу, тихо знялася з якоря. Промірюючи глибину, чотири неосвітлених кораблі рушили до виходу в море. Капітан наказав спустити всі паруси, залишивши тільки пофарбовані в чорний колір бушпритні, які забезпечували хід кораблям.

Попереду бортом до борту йшли «Елізабет» та «Інфанта». І тільки тоді, коли вони майже порівнялись із фортом, іспанці, поглинуті спостереженнями за сушею, помітили в темряві неясні обриси кораблів і почули хлюпотіння кільватерних струменів. У нічному небі розлігся лютий крик людського безсилля, крик, якого, мабуть, не чули з часу вавілонського стовпотворіння.[57]

Щоб ще більше посилити паніку серед розгублених іспанців, «Елізабет», у ту хвилину, коли швидкий відплив проносив її на гребені величезної хвилі, дала бортовий залп по форту.

Тільки тепер адмірал збагнув, що його обдурено і що жертва благополучно вислизнула з його рук, але як це сталося, він ніяк не міг второпати. Оскаженівши від люті, дон Мігель наказав повернути на старі місця щойно зняті звідти з великими труднощами гармати, а на ті немічні батареї, що одні зараз з усього могутнього, але безпорадного арсеналу охороняли прохід до моря, послав канонірів. Втративши ще кілька дорогоцінних хвилин, ці батареї нарешті відкрили вогонь.

Але їм у відповідь прогримів страшенної сили бортовий залп «Арабелли», яка в цю мить саме порівнялася з фортом і вже піднімала паруси. Очманілі іспанці побачили, як майнув її червоний корпус, осяяний спалахом залпу. Скрип фалів[58] потонув у гуркоті гармат, і «Арабелла» щезла, мов та примара.

Під прикриттям сприятливої темряви, в яку безладно і навмання стріляли малокаліберні іспанські гармати, відпливаючі кораблі не дали більше жодного пострілу, щоб не виказати розгубленим і обдуреним іспанцям свого місцеположення.

Пошкодження, заподіяні ескадрі Блада, були незначні. На той час, коли охоплені панікою іспанці оговталися і стали знову боєздатними, кораблі корсарів, підтримані сприятливим південним бризом, перейшли вузький прохід і вийшли в море.

А дон Мігель, лишившись на острові, болісно переживав так безглуздо втрачену можливість помститись і обмірковував, як він звітуватиме перед верховною радою католицького короля про втечу Пітера Блада з Маракайбо з двома двадцятигарматними іспанськими фрегатами, не кажучи вже про двісті п'ятдесят тисяч песо та всяку іншу здобич. Блад вислизнув, незважаючи на те, що в дона Мігеля було чотири галеони і добре озброєний форт, якими корсари були наглухо замкнуті в пастці.

«Борг» Пітера Блада непомірно виріс, і збуджений дон Мігель поклявся перед небом, хоч би там що, а стягнути цей «борг» сповна.

Проте втрати, яких зазнав король Іспанії, не обмежувалися тільки цим. Увечері наступного дня в гирлі Венесуельської затоки, недалеко від берегів острова Аруба, ескадра Блада перехопила «Санто-Ніньйо», який під усіма парусами з великим запізненням поспішав у Маракайбо на допомогу дону Мігелю.

Команді галеона спочатку здалося, що їм назустріч після розгрому піратів іде переможний флот дона Мігеля. Але коли кораблі зійшлися і розгублені іспанці побачили на грот-щоглі «Арабелли» англійський вимпел, то капітан «Санто-Ніньйо», вирішивши, що хоробрість не завжди потрібна в житті, спустив свій прапор.

Захопивши «Санто-Ніньйо», Блад наказав команді корабля негайно зійти в шлюпи і забиратися геть — на Арубу чи куди вони хочуть. Він був настільки люб'язний, що навіть дав їм кілька своїх човнів, які тяглися на буксирі.