Розділ XIV «ПОДВИГИ» ЛЕВАСЕРА

— Капітана Блада я не боюсь…

— Даремно. В нього є сила, зброя, люди і, наскільки я його знаю, він раніше потопить нас, аніж потерпить напад на голландців. Я попереджав тебе, що в цього капітана свої погляди на каперство.

— Он як? — процідив Левасер і скреготнув зубами. Втупившись поглядом у білі вітрила, він замислився, але ненадовго. Багата уява та винахідливість цієї людини, підмічені свого часу і капітаном Бладом, незабаром знайшли вихід.

Кленучи в душі на чім світ стоїть угоду з Бладом, пірат обмірковував, як краще обійти її. Безумовно, Каузак мав рацію: Блад нізащо не потерпить нападу на голландців. Але хіба цього не можна зробити в його відсутність? Пізніше Блад, хоче він того чи ні, змушений буде простити цей вчинок, адже протестувати буде пізно.

Через годину, а може, й менше, «Арабелла» і «Ла-фудр» вийшли разом у море. Блад не розумів, що саме примусило Левасера змінити план: адже збиралися вирушити пізніше. Проте поведінка союзника не викликала в нього підозри, і, помітивши, що Левасер підняв якір, Блад також наказав вирушати раніше призначеного часу. Весь день попереду в них біліли вітрила голландського брига, хоча надвечір він зменшився до ледве помітної цятки в північній частині горизонту. Курс, яким мали йти Блад і Левасер, пролягав на схід вздовж північного узбережжя Гаїті. Всю ніч «Арабелла» трималася визначеного курсу, але, коли зайнявся світанок, виявилось, що вона лишилася одна. «Ла Фурд», піднявши на реях усі вітрила, під прикриттям ночі повернув на північний схід.

Каузак ще раз спробував сперечатися проти самочинства свого капітана, але той гримнув на нього:

— Ішов би ти, хлопче, під три чорти! Корабель є корабель, байдуже, голландський він, чи іспанський. А кораблі — це те, чого нам зараз бракує. Команду задовольнить таке пояснення.

Лейтенант промовчав, але, знаючи зміст листа і догадуючись, що справжньою метою капітана була дівчина, а не судно, він похмуро похитав головою. Однак нічого не поробиш. І Каузак, перевалюючись на своїх кривих ногах, пішов віддавати необхідні розпорядження.

На світанку «Ла-фудр» був уже за милю від брига. На «Джонгроуві» занепокоїлись. Адже брат мадемуазель д'Ожерон добре знав корабель Левасера. Голландці, намагаючись утекти від «Ла-фудр», підняли додаткові вітрила. Пірати звернули трохи вправо і не припиняли погоні, аж поки не змогли дати пострілу впоперек курсу голландця. Це було попередження. У відповідь «Джонгроув», повернувшись кормою, відкрив вігонь, і невеликі гарматні ядра з свистом пронеслись над кораблем Левасера, завдавши незначної шкоди вітрилам. Бій тривав недовго, голландцям пощастило зробити тільки один бортовий залп.

Через п'ять хвилин абордажні гаки, кинуті з «Ла-фудр», міцно вп'ялися в «Джонгроув», і пірати з криком вдерлися на його шкафут.

Капітан голландського корабля, побагровівши від гніву, сміливо вийшов назустріч корсарові. За ним ішов тендітний, блідий джентльмен, в якому Левасер упізнав свого майбутнього шуряка.

— Капітане Левасер, це ж нечуване нахабство, за яке вам доведеться відповідати! Що вам потрібно на моєму кораблі?

— Спочатку я мав намір забрати тільки те, що в мене вкрали. Але оскільки ви першими розпочали воєнні дії, своїм вогнем завдавши шкоди моєму кораблю, і вбили п'ять матросів, то нам залишилось тільки прийняти виклик, і ваш корабель стане моїм воєнним трофеєм.

Мадемуазель д'Ожерон стояла біля поручнів кормової рубки і, затамувавши подих, не зводила закоханих очей із свого героя. Владний, сміливий, він справді здавався їй втіленням героїзму. Левасер угледів дівчину і з радісним вигуком кинувся до неї. Голландський капітан, простягнувши руки, намагався зупинити його, але Левасеру не терпілося скоріше обняти свою кохану. Він розмахнувся алебардою, і голландець з розколотим черепом повалився на палубу… А пристрасний коханець, у якого й на обличчі світилася радість, переступив через труп і кинувся до дівчини.

Однак перелякана мадемуазель д'Ожерон відсахнулася. Це була висока, струнка дівчина, що обіцяла стати чарівною жінкою. Важкі чорні кучері вигідно відтіняли її обличчя кольору слонової кістки, а низько опущені вії великих чорних очей тільки підкреслювали властиву їй гордовитість.

За якусь мить Левасер був коло неї і, відкинувши закривавлену алебарду, простягнув руки, щоб пригорнути свою кохану. Проте, потрапивши в його обійми, з яких їй уже не легко було вирватись, дівчина тільки зіщулилась; страх спотворив її вродливе обличчя, зігнавши з нього звичайний вираз гордовитості.

— О, нарешті ти моя! Моя наперекір усьому! — театрально вигукнув корсар.

Але дівчина, упираючись щосили руками в його груди, силкувалась відштовхнути свого героя.

— Наві… навіщо ти вбив його?

Як і личить героєві, Левасер засміявся, і з міною бога, який зглянувся на простого смертного, пишномовно відповів: