Розділ V. СТРІЛЕЦЬ І ЧОЛОВІК У ЧОРНОМУ

— В’язень, — сказав чоловік у чорному.

Полум’я багаття відкидало на обличчя осідланого тривожні тіні, що метушилися й зникали. Від цього складалося враження, що воно рухається, спотворюючись від невимовного і безмовного переляку. Стрілець відвів погляд.

— Трохи нервує, правда ж? — спитав чоловік у чорному таким тоном, наче от-от захихоче.

І розкрив четверту карту. Жінка з шаллю на голові сидить біля прялки. У непевному світлі стрільцеві здалося, що вона хитро посміхається і плаче водночас.

— Дама тіней, — відзначив чоловік у чорному. — Тобі не здається, що в неї два обличчя, стрільцю? Так і є. Як мінімум два обличчя. Вона розбила синю тарілку!

— Що це означає?

— Не знаю.

І стрілець подумав, що цього разу — принаймні раз — його супротивник сказав правду.

— Навіщо ти показуєш мені ці карти?

— Жодних питань! — різко заперечив чоловік у чорному. І все ж посміхався. — Не питай. Просто дивись. Якщо тобі від цього стане легше, вважай це просто безглуздим ритуалом. Як у церкві.

Він порснув зі сміху і розкрив п’яту карту.

Жнець із моторошнуватою усмішкою стискає в кістлявих пальцях косу.

— Смерть, — буденним тоном сказав чоловік у чорному. — Та не твоя.

Шоста карта.

Тільки глянувши на неї, стрілець одразу відчув, що в животі заворушилося якесь дивне передчуття. Жах у ньому змішався з радістю, і назви цьому почуттю не було. Йому здавалося, що його зараз знудить, і водночас хотілося танцювати.

— Вежа, — тихо мовив чоловік у чорному. — Ось вона — Вежа.

Стрільцева карта лежала в центрі розкладу, а інші чотири — по кутках, як планети-супутники довкола зірки.

— А цю куди? — спитав стрілець.

Чоловік у чорному поклав Вежу на Повішеного, повністю закривши його.

— І що це означає? — спитав стрілець.