Розділ «Епілог»

Але він усіма силами душі любив цих наших руських людей та їх побут і тому тільки зрозумів і засвоїв собі той єдиний шлях і прийом господарювання, які давали добрі наслідки.

Графиня Марія ревнувала свого чоловіка до цієї любові його і жалкувала, що не могла в ній брати участі; але не могла зрозуміти радощів і печалей, які давав йому цей окремий, чужий для неї маленький світ. Вона не могла зрозуміти, чому він бував такий особливо жвавий і щасливий, коли, вставши на світанку і провівши ранок у полі чи на току, він повертався до її чаю з сівби, з косовиці чи зі жнив. Вона не розуміла, чим він так захоплювався, розповідаючи з радісним збудженням про багатого хазяйновитого селянина Матвія Єрмишина, який цілу ніч з родиною возив снопи, і, коли ще ні в кого нічого не було зібране, він уже ставив скирти. Вона не розуміла, чому він так радісно, переходячи од вікна до балкона, усміхався під вусами і підморгував, коли на присохлі вруна вівса випадав теплий густий дощик, або чому, коли в косовицю чи в жнива загрозливу хмару відносило вітром, він, червоний, засмаглий, спітнілий, з запахом полину та польового гірчаку у волоссі, приходячи з току, радісно потираючи руки, казав: «Ну, ще деньок, і моє й селянське все буде у стодолі».

Ще менше могла вона зрозуміти, чому він, з його добрим серцем, з його повсякчасною готовістю запобігти її бажанням, вдавався майже у розпач, коли вона переказувала йому просьби яких-небудь жінок чи чоловіків, що звертались до неї, щоб звільнити їх від робіт, чому він, добрий Nicolas, вперто відмовляв їй, сердито просячи її не втручатися не в свою справу. Вона почувала, що в нього є окремий світ, який він гаряче любить, з якимись законами, незрозумілими для неї.

Коли вона іноді, намагаючись зрозуміти його, казала йому про заслугу, яка полягає в тому, що він робить добро своїм підлеглим, він сердився і відповідав: «От уже анітрохи: ніколи й на думку мені не спадає; і для їхнього блага остільки не зроблю. Все це поезія та бабські теревені, — все це благо ближнього. Мені треба, щоб наші діти не пішли з торбами; мені треба влаштувати наші достатки, поки я живий; от і все. А для цього потрібен порядок, потрібна суворість... Ось що!» — говорив він, стискаючи свій сангвінічний кулак. «І справедливість, звичайно, — додавав він, — бо коли селянин голий і голодний, і конячина в нього одна, то він ні на себе, ні на мене не виробить».

І мабуть тому, що Микола не дозволяв собі думки про те, що він робить що-небудь для інших, для чесноти, — усе, що він робив, було плодотворним: багатство його швидко збільшувалось; сусідні селяни приходили просити його, щоб він купив їх, і довго після його смерті між людьми зберігалася побожна пам’ять про його управління. «Господар був... Спочатку селянське, а потім своє. Ну, і потачки не давав! Одно слово — господар!»

VIII

Одно, що іноді мучило Миколу відносно його хазяйнування, це була його запальність у поєднанні з його старою гусарською звичкою давати волю рукам. Перший час він не вбачав у цьому нічого поганого, але на другий рік після свого одруження його погляд на такого характеру розправи раптом змінився.

Одного разу влітку з Богучарова був викликаний староста, який замінив померлого Дрона, обвинувачений у різних шахрайствах та несправностях. Микола вийшов до нього на ганок, і з перших відповідей старости з сіней почулися крик і удари. Повернувшись на сніданок додому, Микола підійшов до дружини, що сиділа з низько опущеною над п’яльцями головою, і став розповідати їй, як звичайно, все те, чим він заклопотаний був цього ранку, і між іншим про богучаровського старосту. Графиня Марія, червоніючи, бліднучи і підбираючи губи, сиділа так само, опустивши голову, і нічого не відповідала на чоловікові слова.

— Який нахабний мерзотник, — казав він, спалахуючи від самої згадки. — Ну, сказав би він мені, що був п’яний, не бачив... Та що з тобою, Марі? — раптом спитав він.

Графиня Марія підвела голову, хотіла щось сказати, але знову поспішно опустила очі і зібрала губи.

— Що ти? що з тобою, друже мій?..

Негарна графиня Марія завжди кращала, коли плакала. Вона ніколи не плакала від болю чи досади, а завжди від суму і жалості. І коли вона плакала, променисті очі її набували невідпорної чарівливості.

Тільки-но Микола взяв її за руку, вона неспроможна була стриматися і заплакала.

— Nicolas, я бачила... він винен, але ти, нащо ти? Nicolas!.. — і вона затулила обличчя руками.

Микола замовк, багрово почервонів і, відійшовши від неї, мовчки став ходити по кімнаті. Він зрозумів, чого вона плакала; але він не міг у душі своїй одразу погодитися з нею, що те, з чим він зжився змалку, що він вважав звичайнісіньким, — було поганим.

«Люб’язності це, бабські теревені, чи вона має рацію?» — питав він сам себе. Не розв’язавши сам з собою цього питання, він ще раз глянув на її стражденне і любляче обличчя і раптом зрозумів, що вона має рацію, а він давно вже винен сам перед собою.

— Марі, — сказав він тихо, підійшовши до неї, — цього більше не буде ніколи; даю тобі слово. Ніколи, — повторив він тремтячим голосом, як хлопчик, який просить прощення.

Сльози ще рясніше полилися з очей графині. Вона взяла чоловікову руку й поцілувала її.

— Nicolas, коли ти розбив каме? — щоб змінити розмову, сказала вона, розглядаючи його руку, на якій був перстень з головою Лаокоона.

— Сьогодні; все те саме. Ах, Марі, не нагадуй мені про це. — Він знову спалахнув. — Даю тобі слово честі, що цього більш не буде. І нехай це буде мені пам’ятка назавжди, — сказав він, показуючи на розбитий перстень.