Розділ «Епілог»

— Я певна, що П’єр. Я піду довідаюсь, — сказала графиня Марія і вийшла з кімнати.

У її відсутності Микола дозволив собі галопом прокатати дочку колом по кімнаті. Задихавшись, він швидко скинув дівчинку, яка сміялася, і пригорнув її до грудей. Його стрибки нагадали йому танці, і він, дивлячись на дитяче кругле щасливе личко, думав про те, якою вона буде, коли він почне вивозити її стареньким і, як бувало небіжчик батько танцював з дочкою Данила Купора, пройдеться з нею мазурку.

— Він, він, Nicolas! — сказала через кілька хвилин графиня Марія, повертаючись до кімнати. — Тепер ожила наша Наташа. Треба було бачити її захоплення і як йому перепало зараз же за те, що він прострочив. — Ну, ходімо скоріш, ходімо! Розстаньтеся ж нарешті, — сказала вона, з усмішкою дивлячись на дівчинку, яка горнулась до батька. Микола вийшов, тримаючи дочку за руку.

Графиня Марія зосталася в диванній.

— Ніколи, ніколи не повірила б, — прошепотіла вона сама з собою, — що можна бути такою щасливою. — Обличчя її засяяло усмішкою; але в той самий час вона зітхнула, і тихим смутком пойнялися її глибокі очі. Наче крім того щастя, яке вона почувала, було інше, недосяжне в цьому житті щастя, що про нього вона мимоволі згадала в цю хвилину.

X

Наташа вийшла заміж ранньої весни 1813 року, в неї у 1820 році було вже три дочки і один син, якого вона бажала і тепер сама годувала. Вона поповніла і поширшала, так що трудно було впізнати у цій сильній матері колишню тонку, рухливу Наташу. Риси обличчя її визначились і мали вираз спокійної лагідності і ясності. В її обличчі не було, як перше, цього вогню збудження, що безперестанно горів і надавав їй чарівності. Тепер часто видно було лише її обличчя та тіло, а душі зовсім не було видно. Видно було лише сильну, красиву і плодючу самку. Дуже рідко займався в ній тепер колишній вогонь. Це бувало лише тоді, коли, як тепер, повертався чоловік, коли видужувала дитина або коли вона з графинею Марією згадувала про князя Андрія (з чоловіком вона, гадаючи, що він ревнує її до пам’яті князя Андрія, ніколи не говорила про нього), і дуже рідко, коли що-небудь випадково втягало її у співи, які вона зовсім покинула після того, як вийшла заміж. І в ті рідкі хвилини, коли давній вогонь займався в її розвиненому красивому тілі, вона бувала ще більш привабливою, ніж перше.

З часу свого заміжжя Наташа жила з чоловіком у Москві, в Петербурзі, у підмосковному селі та в матері, тобто у Миколи. У вищому світі молоду графиню Безухову бачили мало, і ті, які бачили, залишились нею незадоволені. Вона не була ні привітна, ні люб’язна. Наташа не то щоб любила самотність (вона не знала, чи любила вона, чи ні; їй навіть здавалося, що ні), але вона, виношуючи, народжуючи і годуючи дітей і беручи участь у кожній хвилині чоловікового життя, не могла задовольнити цих потреб інакше, як відмовившись від світу. Усі, що знали Наташу до заміжжя, дивувалися з тієї зміни, що сталася в ній, як з чогось незвичайного. Лише стара графиня, материнським чуттям зрозумівши, що всі пориви Наташині мали началом тільки потребу мати сім’ю, мати чоловіка (як вона, не так жартома, як насправжки, кричала в Отрадному), — лише мати дивувалася з дивування людей, що не розуміли Наташі, і повторювала, що вона завжди знала, що Наташа буде зразковою дружиною і матір’ю.

— Вона тільки до краю доводить свою любов до чоловіка та дітей, — казала графиня — так що це навіть нерозумно.

Наташа не йшла за тим золотим правилом, що його проповідують розумні люди, особливо французи, яке полягає в тому, що дівчина, виходячи заміж, не повинна опускатися, не повинна занедбувати своїх талантів, повинна ще більше, ніж до заміжжя, займатися своєю зовнішністю, повинна принаджувати чоловіка так само, як вона принаджувала не чоловіка. Наташа, навпаки, кинула відразу всі свої очарування, з яких у неї було одно незвичайно сильне — співи. Вона тому й кинула їх, що це було сильне очарування. Наташа не дбала ні про свої манери, ні про делікатність мови, ні про те, щоб показатися своєму чоловікові у найвигідніших позах, ні про свій туалет, ні про те, щоб не турбувати чоловіка своєю вимогливістю. Вона робила все протилежне цим правилам. Вона почувала, що ті чари, які інстинкт навчав її використовувати перше, тепер тільки були б смішні в очах її чоловіка, якому вона з першої хвилини віддалася вся — тобто всією душею, не залишивши жодного куточка не відкритим для нього. Вона почувала, що зв’язок її з чоловіком держався не тими поетичними почуттями, що принадили його до неї, а чимсь іншим, невизначеним, але твердим, як зв’язок її власної душі з тілом.

Розпушувати кучері, надівати роброни та співати романси для того, щоб привабити до себе свого чоловіка, здалося б їй таким самим чудним, як прикрашати себе для того, щоб самій бути задоволеною з себе. А прикрашати себе для того, щоб подобатись іншим, — можливо, це й було б їй приємно — вона не знала, — але було зовсім ніколи. Головна причина, з якої вона не займалася ні співами, ні туалетом, ні обдумуванням своїх слів, полягала в тому, що їй зовсім не було коли займатися цим.

Відомо, що людина має здатність усім єством поринати в один предмет, хоч би яким незначним він здавався. І відомо, що нема такого незначного предмета, який від зосередженої уваги, зверненої на нього, не розрісся б до безмежності.

Предметом, у який цілком поринула Наташа, була сім’я, тобто чоловік, якого треба було держати так, щоб він неподільно належав їй, домівці, — і діти, яких треба було виношувати, народжувати, годувати й виховувати.

І чим більше вона заглиблювалась, не розумом, а всією душею, усім єством своїм у предмет, що заполонював її, тим більш предмет цей розростався під її увагою, і тим кволішими й мізернішими здавались їй її сили, так що вона всі їх зосереджувала на тому ж самому і проте не встигала робити всього того, що здавалось їй потрібним.

Балачки й міркування про права жінок, про стосунки подружжя, про свободу і права чоловіка й жінки, хоч і не називалися ще, як тепер, питаннями, були тоді такі ж самі, як і тепер; та ці питання не тільки не цікавили Наташу, але вона й зовсім не розуміла їх.

Питання ці й тоді, як і тепер, існували тільки для тих людей, які в подружньому житті вбачають лише задоволення, що його мають чоловік і жінка одне від одного, тобто одно начало подружнього життя, а не все його значення, що полягає в сім’ї.

Міркування ці і теперішні питання, схожі на питання про те, яким чином дістати якнайбільше задоволення від обіду, не існували тоді, як не існують і тепер для людей, для яких метою обіду є живлення і метою подружнього життя — сім’я.

Коли мета обіду — живлення тіла, то той, хто з’їсть разом два обіди, досягне, можливо, більшого задоволення, але не досягне мети, бо обох обідів не перетравить шлунок.

Коли метою одруження є сім’я, то той, хто захоче мати багато жінок і чоловіків, можливо, матиме багато задоволення, але ні в якому разі не матиме сім’ї.

Все питання, коли метою обіду є живлення, а метою одруження — сім’я, розв’язується тільки тим, щоб не їсти більше того, що може перетравити шлунок, і не мати більше жінок і чоловіків, ніж стільки, скільки треба для сім’ї, тобто однієї і одного. Наташі треба було чоловіка. Чоловіка було дано їй. І чоловік дав їй сім’ю. І в другому, кращому чоловікові вона не тільки не вбачала потреби, але, тому що всі сили душевні її були спрямовані на те, щоб служити цьому чоловікові і сім’ї, вона й не могла собі уявити і не вбачала ніякого інтересу в уявлянні того, що було б, якби було інакше.