Розділ «Епілог»

— Та зовсім ні, матусю.

— Якби я просила тебе зробити щось неприємне, а то я прошу тебе поїхати віддати візит. Здається, й чемність вимагає... Я тебе просила і тепер більш не втручаюсь, коли в тебе таємниці від матері.

— Та, я поїду, якщо ви хочете.

— Мені все одно; я для тебе бажаю.

Микола зітхав, кусаючи вуса, і розкладав карти, намагаючись відвернуту материну увагу на іншу тему.

На другий, на третій і на четвертий день повторилася та ж і знову та ж розмова.

Після своїх одвідин Ростових і того несподіваного холодного прийому, що їй зробив Микола, княжна Марія призналась собі, що вона мала рацію, не бажаючи їхати першою до Ростових.

«Я нічого іншого й не чекала, — казала вона собі, закликаючи на допомогу свою гордість. — Мені нема ніякого діла до нього, я тільки хотіла бачити стареньку, яка завжди була добра до мене і якій я багато чим завдячую».

Та вона не могла заспокоїтися цими міркуваннями: щось схоже на каяття мучило її, коли вона згадувала свої одвідини. Незважаючи на те, що вона твердо вирішила не їздити більш до Ростових і забути все це, вона увесь час почувала себе в непевному становищі. І коли вона питала себе, що ж таке було те, що мучило її, вона мусила признатися, що це були її взаємини з Ростовим. Його холодний, чемний тон не випливав з його почуття до неї (вона це знала), а прикривав щось. Це щось їй треба було з’ясувати; і вона почувала, що до того часу не могла бути спокійною.

В середині зими вона сиділа у класній і стежила за уроками небожа, коли прийшли повідомити її про приїзд Ростова. З твердим наміром не виявляти своєї таємниці й не показати свого збентеження, вона запросила m-lle Bourienne і з нею разом вийшла до вітальні.

З першого погляду на Миколове обличчя вона побачила, що він приїхав лише для того, щоб виконати обов’язок чемності, і вирішила твердо тримати себе в тому самому тоні, в якому він звернеться до неї.

Вони заговорили про здоров’я графині, про спільних знайомих, про останні новини війни, і коли минули ті десять хвилин, що їх вимагає пристойність і після яких гість може встати, Микола підвівся прощаючись.

Княжна з допомогою m-lle Bourienne витримала розмову дуже добре; але вже в останню хвилину, в той час, як він підвівся, вона відчула таку втому від розмови про те, до чого їй не було діла, і думка про те, за що саме їй так мало дано радощів у житті, так заполонила її, що вона в забутті, спрямувавши перед собою погляд своїх променистих очей, сиділа нерухомо, не помічаючи, що він встав.

Микола подивився на неї і, бажаючи показати, що він не помічає її неуважності, сказав кілька слів m-lle Bourienne і знову глянув на княжну. Вона сиділа так само нерухомо, і на ніжному обличчі її було страждання. Йому раптом стало жаль її і майнула неясна думка, що, можливо, він був причиною тієї печалі, що пойняла її обличчя. Йому захотілося втішити її, сказати їй що-небудь приємне; та він не міг придумати, що сказати їй.

— Прощавайте, княжно, — сказав він. Вона опам’яталася, спалахнула і тяжко зітхнула.

— Ах, пробачте, — сказала вона, мовби прокинувшись. — Ви вже їдете, графе; ну, прощавайте! А подушку графині?

— Стривайте, я зараз принесу її, — сказала m-lle Bourienne і вийшла з кімнати.

Обоє мовчали, зрідка поглядаючи одне на одного.

— Так, княжно, — промовив, нарешті, Микола, сумовито усміхаючись, — недавно, здається, а скільки води збігло відтоді, які ми з вами вперше бачилися в Богучарові. Якими всі ми здавались нещасними, — а я дорого дав би, щоб повернути той час... та не повернеш.

Княжна уважно дивилася йому в очі своїм променистим поглядом, коли він говорив це. Вона наче намагалася зрозуміти те таємне значення його слів, яке пояснило б їй його почуття до неї.