Розділ «Том четвертий»

Морель, маленький, кремезний француз, з запаленими сльозавими очима, зав’язаний по-жіночому хусткою поверх кашкета, був одягнений у жіночу шубку. Він, очевидно сп’янівши, обняв рукою солдата, який сидів біля нього, і співав хрипким, уривчастим голосом французьку пісню. Солдати за животи бралися, дивлячись на нього.

— Ну-бо, ну-бо, навчи, як? Я живо перейму. Як?.. — казав жартівник-співак, якого обнімав Морель.

Vive Henri quatre,

Vive ce roi vaillanti[444] —

проспівав Морель, підморгуючи оком.

Ce diable à quatre...

— Віваріка! Віф серувару! Сідябляка... — повторив солдат, махнувши рукою і справді схопивши мотив.

— Ач ловко! Го-го-го-го го!.. — знявся з усіх боків грубий, радісний регіт. Морель, скривившись, сміявся теж.

— Ну, давай ще, ще!

Qui eut le triple talent,

De boire, de battre

Et d’etre un vert galant...[445].

— А теж доладно. — Ну, ну, Залетаєв!..

— Кю.. — з зусиллям вимовив Залетаєв. — Кью-ю-ю... — витягнув він, старанно відкопиливши губи, — тріпотала, де бу де ба і детравагала, — заспівав він.

— Ой, гарно! От так хранцуз! ой... го-го-го-го! — Що, їсти ще хочеш?

— Дай йому каші он; не скоро ж наїсться з голоду.

Знову йому дали каші; і Морель, посміюючись, взявся до третього казанка. Радісні усмішки стояли на всіх обличчях молодих солдатів, які дивилися на Мореля. Старі солдати, вважаючи за непристойне займатися такими дурницями, лежали по той бік багаття, але зрідка, підводячись на лікті, з усмішкою вглядалися в Мореля.

— Теж люди, — сказав один з них, загортаючись у шинель. — І полин на своєму корінні росте.

— Оо! Господи, господи! Як зоряно, страх! На мороз... —І все затихло.

Зорі, наче знаючи, що тепер ніхто не побачить їх, розігралися в чорному небі. То спалахуючи, то гаснучи, то здригаючись, вони метушливо про щось радісне, але таємниче перешіптувались між собою.