Розділ «Том четвертий»

Чоловік з п’ятнадцять солдатів за хатами край села з веселим галасом розхитували високий тин хліва, з якого вже було знято покрівлю.

— Ну, ну, разок, налягли! — вигукували голоси, і в темряві ночі розхитувалося з морозним тріском величезне, притрушене снігом полотно тину. Дедалі частіше тріщали нижні кілки, і, нарешті, тин повалився разом з солдатами, що напирали на нього. Залунав голосний грубо-радісний крик і регіт.

— Берись! по-два! важеля давай сюди! ось так. Куди це лізеш?

— Ну, разом... Та стривай, хлопці!.. З накрику!

Всі замовкли, і неголосний, бархатно-приємний голос заспівав пісню. В кінці третього рядка, разом з закінченням останнього звуку, двадцять голосів дружно вигукнули: «Уууу! Іде! Разом! Наляж, дітки!..» Але незважаючи на дружні зусилля, тин мало зрушився; запанувала мовчанка, і в ній чутно було важке пихкання.

— Гей ви, з шостої роти! Чорти, дияволи! Підсоби... ми теж станемо в пригоді.

Чоловік зо двадцять з шостої роти, що йшли в село, приєдналися до тих, що несли; і тин сажнів п’ять завдовжки і сажень завширшки, вигнувшись, муляючи й ріжучи плечі захеканих солдатів, рушив вперед вулицею села.

— Іди, або що... Падає, от іще... Чого став? То ж то...

Весела, гидка лайка не змовкала.

— Ви чого? — раптом почувся начальницький голос солдата, який набіг на тих, що несли. — Пани тут; в хаті сам анарал, а ви, чорти, дияволи, матірщинники. Я вам! — крикнув фельдфебель і з розмаху вдарив у спину першого, що потрапив йому під руку, солдата. — Хіба тихо не можна?

Солдати замовкли. Солдат, якого вдарив фельдфебель, став, покректуючи, обтирати обличчя, яке він до крові роздер, наразившись на тин.

— Ач, чорт, б’ється як! Аж усю пику розкров’янив, — сказав він боязким шепотом, коли відійшов фельдфебель.

— Хіба не любиш? — сказав голос крізь сміх; і, розмовляючи тихіше, солдати пішли далі. Вибравшись за село, вони знову заговорили так само голосно, пересипаючи розмову тією ж безцільною лайкою.

В хаті, повз яку проходили солдати, зібралося вище начальство, і за чаєм точилася жвава розмова про минулий день і про гадані маневри майбутнього. Передбачалося зробити фланговий марш вліво, відрізати віце-короля й захопити його.

Коли солдати принесли тин, уже з різних боків розгорялись вогнища кухонь. Тріщали дрова, танув сніг, і чорні тіні солдатів туди й сюди снували по всьому зайнятому, з притоптаним снігом, простору.

Сокири, тесаки орудували з усіх боків. Усе робилося без будь-яких наказів. Люди несли дрова про запас на ніч, пригороджували куріньчики начальству, варили в казанках, ладнали рушниці й амуніцію.

Принесений восьмою ротою тин поставили півколом з північного боку, підперли сішками і перед ним розклали вогнище. Пробили зорю, зробили розрахунок, повечеряли і розмістилися на ніч біля вогнищ, — хто лагодячи взуття, хто покурюючи люльку, хто, догола роздягнутий, випарюючи вошей.

VIII

Здавалося б, що в тих, майже неймовірно важких умовах Існування, в яких перебували в той час російські солдати — без валянків, без кожушків, без покрівлі над головою, в снігу при 18° морозу, без повної навіть кількості провіанту, що не завжди поспівав за армією, — здавалося б, солдати повинні були являти собою дуже сумне і похмуре видовище.

Навпаки, ніколи, в найкращих матеріальних умовах, військо не являло собою більш веселого, жвавого видовища. Це було тому, що кожного дня викидалося з війська все те, що починало сумувати або слабнути. Все, що було фізично і морально слабкого, давно вже залишилося ззаду, зостався самий цвіт війська — силою духу і тіла.