Розділ «Том четвертий»

Кутузов довго уважно дивився на цих солдатів; ще більш скривившись, він примружив очі і в задумі похитав головою. В іншому місці він побачив російського солдата, який, сміючись і поплескуючи по плечу француза, щось привітно говорив йому. Кутузов знову з тим самим виразом похитав головою.

— Що ти кажеш? — спитав він генерала, який далі доповідав, звертаючи увагу головнокомандуючого на взяті французькі прапори, що стояли перед строєм Преображенського полку.

— А, прапори! — сказав Кутузов, з явним зусиллям одриваючись від того, що заполонювало його думки. Він неуважливо оглянувся. Тисячі очей з усіх боків, чекаючи його слова, дивились на нього.

Перед Преображенським полком він зупинився, важко зітхнув і заплющив очі. Хтось з почту махнув, щоб солдати з прапорами підійшли й поставили їх древками навколо головнокомандуючого. Кутузов помовчав кілька хвилин і, очевидно неохоче, скоряючись необхідності свого становища, підвів голову і почав говорити. Юрми офіцерів оточили його. Він уважним поглядом обвів гурток офіцерів, впізнавши деяких з них.

— Дякую всім! — сказав він, звертаючись до солдатів і знову до офіцерів. У тиші, що запанувала круг нього, виразно чутно було його повільну мову. — Дякую всім за важку і вірну службу! Перемога повна, і Росія не забуде вас. Вам слава навіки! — Він помовчав, оглядаючись.

— Нагни, нагни йому голову, — сказав він до солдата, який тримав французького орла і ненароком опустив його перед прапором преображенців. — Нижче, нижче, отак ось. Ура, хлопці! — з швидким рухом підборіддя звернувшись до солдатів, промовив він.

— Ура-ра-ра! — заревли тисячі голосів.

Поки кричали солдати, Кутузов, зігнувшись на сідлі, схилив голову, і око його засвітилося лагідним, ніби глузливим, блиском.

— Ось що, братці, — сказав він, коли замовкли голоси...

І раптом голос і вираз обличчя його змінилися: перестав говорити головнокомандуючий, а заговорив простий, старий чоловік, який очевидно про щось найпотрібніше бажав сповістити своїх товаришів.

У натовпі офіцерів і в лавах солдатів заворушилися, щоб ясніше чути те, що він скаже тепер.

— А ось що, братці. Я знаю, важко, вам, та що ж робити! Потерпіть; недовго зосталося. Випровадимо гостей, відпочинемо тоді. За службу вашу вас цар не забуде. Вам важко, та все ж ви вдома; а вони — бачите, до чого вони дійшли, — сказав він, показуючи на полонених. — Гірші від жебраків останніх. Поки вони були сильні, ми їх не жаліли, а тепер і пожаліти можна. І вони теж люди. Так, хлопці?

Він дивився навколо себе, і в пильних, шанобливо здивованих, спрямованих на нього поглядах він читав співчуття своїм словам: обличчя його ставало дедалі світлішим від старечої лагідної усмішки, що зірками морщилася в кутках губ і очей. Він помовчав і мовби з подивом опустив голову.

— А зрештою, хто ж їх до нас кликав? Так їм і треба, м... ї... у г...., — раптом сказав він, підвівши голову. І, вимахнувши нагайкою, він галопом, вперше за всю кампанію, поїхав від солдатів, які радісно реготали й ревіли ура, розстроюючи ряди.

Навряд чи війська зрозуміли слова, що їх сказав Кутузов. Ніхто не зумів би передати змісту спочатку урочистої і наприкінці простодушно-старечої промови фельдмаршала; але сердечний смисл цієї промови не тільки був зрозумілий, а й те саме почуття величного тріумфу в поєднанні з жалістю до ворогів і свідомістю своєї правоти, висловлене саме цією старечою, добродушною лайкою, — це саме почуття лежало в душі кожного солдата і виявилось радісним галасом, що довго не змовкав. Коли після цього один з генералів звернувся до Кутузова з запитанням про те, чи не звелить головнокомандуючий, щоб приїхала коляска, Кутузов, відповідаючи, несподівано схлипнув, видно, будучи дуже схвильованим.

VII

8 листопада, останнього дня Красненських боїв, уже смеркло, коли війська прийшли на місце нічлігу. Весь день був тихий, морозний, з легким, рідким снігопадом; на вечір стало вияснюватись. Крізь сніжинки видно було чорно-лілове зоряне небо, і мороз став дужчати.

Мушкатерський полк, вийшовши з Тарутина в кількості трьох тисяч, тепер у кількості дев’ятисот чоловік прийшов одним з перших на призначене місце нічлігу, в село на великому шляху. Квартиргери, зустрівши полк, оголосили, що всі хати зайняті хворими і мертвими французами, кавалеристами та штабами. Була тільки одна хата для полкового командира.

Полковий командир під’їхав до своєї хати. Полк пройшов селом і коло крайніх хат на шляху поставив рушниці в козла.

Як величезна багаточленна тварина, полк узявся до роботи по влаштуванню свого лігва та їжі. Одна частина солдатів розбрелася, по коліна в снігу, в березовий ліс, що був праворуч від села, і зараз же в лісі залунали цюкання сокир, тесаків, тріск від ламання гілок і веселі голоси; друга частина поралася коло центра полкових повозок і коней, поставлених докупи, дістаючи казани, сухарі і даючи коням корм; третя частина розсипалась по селу, влаштовуючи приміщення штабним, вибираючи мертві тіла французів, що лежали по хатах, і розтягаючи дошки, сухі дрова й солому з покрівель для вогнищ та тини для захисту.