Розділ «Том третій»

— А багато вашої сили тут? — спитав другий, невеличкий чоловік, підходячи до них.

— Багато, багато, — відповів Ростов. — Та ви чого це зібрались тут? — додав він. — Свято яке, чи що?

— Старики зібралися, у громадській справі, — відповів селянин, відходячи від нього.

У цей час по дорозі від панського дому з’явилися, йдучи до офіцерів, дві жінки і чоловік у білому капелюсі.

— У рожевому моя, цур, не відбивати! — сказав Ільїн, побачивши Дуняшу, яка рішуче підбігала до нього.

— Наша буде! — підморгнувши, сказав до Ільїна Лаврушка.

— Чого тобі, красуне моя, треба? — спитав Ільїн, усміхаючись.

— Княжна наказала спитати, якого ви полку і як ваше прізвище?

— Це граф Ростов, ескадронний командир, а я ваш покірний слуга.

— Бе... се... е... ду... шка! — виспівував п’яний селянин, щасливо усміхаючись і дивлячись на Ільїна, який розмовляв з дівчиною.

Слідом за Дуняшею до Ростова підійшов Алпатич, ще здаля знявши свого капелюха.

— Насмілюсь потурбувати, ваше благородіє, — сказав він шанобливо, але з певною зневагою до юності цього офіцера і заклавши руку за пазуху. — Моя пані, дочка генерал-аншефа Миколи Андрійовича Болконського, який переставився цього п’ятнадцятого числа, перебуваючи в скрутному становищі через темноту цих осіб, — він показав на селян, — просить вас завітати... Чи не буде ваша ласка, — з сумовитою усмішкою сказав Алпатич, — від’їхати трохи, а то не так зручно при... — Алпатич показав на двох селян, які ззаду так і кружляли біля нього, як гедзи біля коняки.

— А!.. Алпатич... А! Яків Алпатич!.. Гарно! прости ради-бога. Гарно! Га?.. — говорили селяни, радісно усміхаючись до нього. Ростов подивився на п’яних селян і усміхнувся.

— Чи, може, це тішить ваше сіятельство? — сказав Яків Алпатич зі статечним виглядом, незакладеною за пазухою рукою показуючи на стариків.

— Ні, тут утіхи мало, — сказав Ростов і від’їхав. — В чому річ? — спитав він.

— Насмілюся повідомити ваше сіятельство, що грубий народ тутешній не хоче випустити панну з маєтку і погрожує випрягти коней, так що з ранку все складено, а її сіятельство не можуть виїхати.

— Не може бути! — вигукнув Ростов.

— Маю честь говорити вам щиру правду, — повторив Алпатич.

Ростов зліз з коня і, передавши його вістовому, пішов з Алпатичем до панського будинку, розпитуючи його про подробиці справи. Справді, вчора княжна, запропонувавши селянам хліб, поговоривши з Дроном і зі сходом, так зіпсувала справу, що Дрон остаточно здав ключі, приєднався до селян і не з’являвся на вимогу Алпатича і що вранці, коли княжна веліла запрягати, щоб їхати, селяни вийшли великим натовпом до амбара і вислали сказати, що вони не випустять княжни з села, що є наказ, щоб не вивозитися, і вони випряжуть коней. Алпатич виходив до них, умовляв їх, але йому відповіли (найбільше говорив Карпо; Дрон не показувався з натовпу), що княжну не можна випустити, що на те наказ є; нехай, мовляв, княжна зостається, і вони як і раніш служитимуть їй і в усьому коритимуться.

В ту хвилину, коли Ростов і Ільїн промчали дорогою, княжна Марія, незважаючи на відмовляння Алпатича, няні та дівчат, веліла запрягати і хотіла їхати; але, побачивши, що промчали кавалеристи, всі прийняли їх за французів, кучери розбіглися, і в домі знявся жіночий плач.