Розділ «Том другий»

— Мамо, ви сердитесь? Ви не сердьтеся, голубонько, ну, в чому ж я винна?

— Ні, та що ж це, мій друже? Хочеш, я піду скажу йому, — сказала графиня, усміхаючись.

— Ні, я сама, тільки навчіть. Вам усе легко, — додала вона, відповідаючи на її усмішку. — А який ви бачили, як він мені це сказав! Адже я знаю, що він не хотів цього сказати, та вже ненароком сказав.

— Ну, все ж треба відмовити.

— Ні, не треба. Мені так його шкода! Він такий хороший.

— Ну, то прийми освідчення. І справді, час іти заміж, — сердито і глузливо сказала мати.

— Ні, мамо, мені так шкода його. Я не знаю, як я скажу.

— Та тобі й нема чого казати, я сама скажу, — промовила графиня, обурена з того, що насмілились дивитися, як на дорослу, на цю маленьку Наташу.

— Ні, нізащо, я сама, а ви слухайте під дверима, — і Наташа побігла через вітальню до зали, де на тому самому стільці, біля клавікордів, затуливши обличчя руками, сидів Денисов. Він схопився на звук її легких кроків.

— Наталі, — сказав він, швидкими кроками підходячи до неї, — вирішуйте мою долю. Вона в ваших руках!

— Василю Дмитровичу, мені вас так жаль!.. Ні, але ви такий хороший… та не треба… це… а так я вас завжди любитиму.

Денисов нагнувся над її рукою, і вона почула чудні, незрозумілі для неї звуки. Вона поцілувала його в чорну скуйовджену, кучеряву голову. В цей час поспішно зашелестіло графинине плаття. Вона підійшла до них.

— Василю Дмитровичу, я дякую вам за честь, — сказала графиня збентеженим голосом, який, проте, здавався Денисову строгим, — але моя дочка така молода, і я думала, що ви, як друг мого сина, звернетеся перше до мене. В такому разі ви не змусили б мене відмовляти.

— Графине… — сказав Денисов з опущеними очима і провинним виглядом, хотів сказати ще щось і запнувся.

Наташа не могла спокійно бачити його таким жалюгідним. Вона почала голосно схлипувати.

— Графине, я завинив перед вами, — заговорив Денисов далі уриваним голосом, — але знайте, що я так гаряче люблю вашу дочку і всю вашу родину, що двоє життів віддам… — Він подивився на графиню і помітив суворість на її обличчі…— Ну, прощавайте, графине, — сказав він, поцілувавши її в руку, і, не глянувши на Наташу, швидкими рішучими кроками вийшов з кімнати.

На другий день Ростов провів Денисова, який не хотів більш жодного дня залишатися в Москві. Денисова проводили в циганів усі його московські приятелі, і він не пам'ятав, як його поклали в сани і як везли перші три станції.

Після від'їзду Денисова Ростов, чекаючи на гроші, які не відразу міг зібрати старий граф, пробув ще два тижні в Москві, не виїжджаючи з дому, і здебільшого в кімнаті панночок.

Соня була до нього ніжніша і відданіша, ніж перше. Вона, здавалося, хотіла показати йому, що його програш був подвигом, за який вона тепер ще дужче любить його; та Микола тепер вважав себе не гідним її.

Він списав альбоми дівчаток віршами й нотами і, не попрощавшись ні з ким зі своїх знайомих, відіславши, нарешті, всі сорок три тисячі й одержавши розписку від Долохова, поїхав наприкінці листопада доганяти полк, що був уже в Польщі.