Розділ «Том другий»

«І хочеться йому примушувати її співати! Що вона може співати? І нічого тут нема веселого», — думав Микола.

Соня взяла перший акорд прелюдії.

«Боже мій, я пропаща, я безчесна людина. Кулю в лоб — одно, що залишається, а не співати, — подумав він. — Піти звідси? але куди ж? Однаково, хай співають!»

Микола понуро, не перестаючи ходити по кімнаті, поглядав на Денисова та дівчаток, уникаючи їх поглядів.

«Миколенька, що з вами?» — спитав Сонин погляд, спрямований на нього. Вона відразу побачила, що щось сталося з ним.

Микола одвернувся від неї. Наташа із своєю чуйністю теж миттю помітила настрій свого брата. Вона помітила його, але їй самій так весело було в ту хвилину, така далека вона була від горя, смутку, докорів, що (як це часто буває з молодими людьми) навмисно обманула себе. «Ні, мені занадто весело тепер, щоб псувати собі настрій співчуттям чужій журбі», відчула вона і сказала собі: «Ні, я, певне, помиляюся, він, мабуть, веселий, як і я».

— Ну, Соню, — сказала вона і вийшла на саму середину зали, де, на її думку, був найкращий резонанс. Трошки підвівши голову, опустивши безживно-обвислі руки, як це роблять танцівниці, Наташа енергійним порухом переступаючи з коронка на носок, пройшлася по середині кімнати й зупинилася.

«Ось я яка!» — наче казала вона, відповідаючи на захоплений погляд Денисова, що стежив за нею.

«І з чого вона радіє! — подумав Микола, дивлячись на сестру. — І як їй не нудно й не совісно!» Наташа взяла першу ноту, горло її розширилось, груди випростались, очі набрали серйозного виразу. Вона не думала ні про кого, ні про що в цю хвилину, і зі складеного в усмішку рота полилися звуки, ті звуки, які може робити в ті ж проміжки часу і з тими ж інтервалами кожен і які, проте, тисячу разів залишають вас байдужими, в тисячу перший раз заставляють вас здригатися і плакати.

Наташа цієї зими вперше почала серйозно співати і особливо тому, що Денисов захоплювався її співами. Вона співала тепер не по-дитячому, вже не було в її співах тієї комічної дитячої старанності, що була в них раніш; та вона співала ще не добре, як казали всі знавці-судді, які її слухали. «Не опрацьований, але чудовий голос, треба опрацювати», — казали всі. Але казали це звичайно вже нескоро після того, як замовкав її голос. А в той час; коли звучав цей неопрацьований голос з неправильними придихами і з зусиллями переходів, навіть знавці-судді нічого не казали, тільки втішалися цим неопрацьованим голосом і тільки бажали ще раз почути його. У голосі її була та первісна незайманість, те незнання своїх сил і та неопрацьована ще бархатність, які так поєднувалися з хибами в її співі, що, здавалося, нічого не можна було змінити в цьому голосі, не зіпсувавши його.

«Що ж це таке? — подумав Микола, почувши її голос і широко розкриваючи очі. — Що з нею сталося? Як вона співає сьогодні?» — подумав він. І раптом увесь світ для нього зосередився в чеканні наступної ноти, наступної фрази, і все на світі стало поділеним на три такти: «Oh mio crudele affetto…[409] Раз, два, три… раз, два… три… раз… Oh mio crudele affetto… Раз, два, три… раз… Ех, життя наше безглузде! — думав Микола. — Усе це, і нещастя, і гроші, і Долохов, і злоба, і честь — усе це дурниці… а ось воно — справжнє… Ну, Наташо, ну, голубчику! ну, матінко!.. Як вона цей si візьме? Взяла! Хвалити бога! — і він, сам не помічаючи того, що він співає, щоб посилити цей si, узяв втору в терцію високої ноти. — Боже мій! як гарно! Невже це я взяв? яка втіха!» — подумав він.

О, як заколивалася ця терція і як зворушилося щось найкраще, що було в душі Ростова. І це щось було незалежне від усього на світі і найвище за все на світі. Які тут програші, і Долохови, і слово честі!.. Все дурниці! Можна зарізати, вкрасти і все ж бути щасливим…

XVI

Давно вже Ростов не зазнавав такої насолоди від музики, як цього дня. Але тільки-но Наташа скінчила свою баркаролу, дійсність знову згадалася йому. Він, нічого не сказавши, вийшов і пішов униз до своєї кімнати. Через чверть години старий граф, веселий і задоволений, приїхав з клубу. Микола, почувши, що він уже вдома, пішов до нього.

— Ну що, повеселився? — спитав Ілля Андрійович, з радісною і гордою усмішкою дивлячись на свого сина. Микола хотів сказати «так», але не міг: він мало не заридав. Граф розкурював люльку і не помітив стану, в якому був син.

«Ех, неминуче!» — подумав Микола вперше і востаннє. І раптом зовсім недбалим тоном, таким, що він сам собі гидким здався, — наче просив екіпажа поїхати в місто, — сказав до батька:

— Тату, а я до вас у справі прийшов. Я мало не забув. Мені грошей треба.

— Он як, — сказав батько, бувши в особливо веселому настрої. — Я тобі казав, що невистачить. Багато?

— Дуже багато, — червоніючи і з дурною, недбалою усмішкою, якої він довго потім не міг собі пробачити, сказав Микола. — Я трохи програв, власне, багато, навіть дуже багато, сорок три тисячі.

— Що? Кому?.. Жартуєш!.. — крикнув граф, раптом апоплексично червоніючи шиєю і потилицею, як червоніють старі люди.