Розділ «Том перший»

Імператор сказав, що він дякує, і вклонився. Князь Андрій вийшов і зараз же його оточили придворні. З усіх боків дивились на нього привітні очі і чути було привітні слова. Вчорашній флігель-ад'ютант робив йому докори, чому він не зупинився в палаці, і пропонував йому свій дім. Військовий міністр підійшов, поздоровляючи його з орденом Марії-Терезії 3-го ступеня, яким нагородив його імператор. Камергер імператриці запрошував його до її величності. Ерцгерцогиня теж бажала його бачити. Він не знав, кому відповідати, і кілька секунд збирав думки. Російський посланник узяв його за плече, одвів до вікна і почав розмовляти з ним.

Всупереч словам Білібіна, звістка, яку він привіз, була прийнята радісно. Призначено було подячний молебень. Кутузова було нагороджено Марією-Терезією великого хреста, і вся армія одержала нагороди. Волконський одержував запрошення звідусіль і цілий ранок мусив робити візити головним сановникам Австрії. Закінчивши свої візити о п'ятій годині вечора, в думці складаючи листа до батька про бій і про свою поїздку в Брюнн, князь Андрій повертався до Білібіна. Біля ганку будинку, в якому жив Білібін, стояла до половини навантажена речами бричка, і Франц, слуга Білібіна, насилу несучи чемодан, вийшов з дверей. (Перш ніж їхати до Білібіна, князь Андрій поїхав до книгарні запастися на похід книжками й засидівся в крамниці).

— Що таке? — спитав Волконський.

— Ach, Erlaucht! — сказав Франц, насилу вкидаючи чемодан у бричку. — Wir ziehen noch weiter. Der Bôsewicht ist schon wieder hinter uns her![288]

— Що таке? Що? — питав князь Андрій.

Білібін вийшов назустріч Волконському. Завжди спокійне обличчя Білібіна було схвильоване.

— Non, non, avouez que c'est charmant, — казав він, — cette histoire du pont de Thabor (місту Відні). Ils l'ont passé sans coup férir[289].

Князь Андрій нічого не розумів.

— Та звідки ж ви, що ви не знаєте того, що вже знають усі кучери в місті?

— Я від ерцгерцогині. Там я нічого не чув.

— І не бачили, що скрізь збираються в дорогу?

— Не бачив… Та в чому річ? — нетерпляче спитав князь Андрій.

— У чому річ? Річ у тому, що французи перейшли міст, який захищає Ауерсперг, і мосту не висадили в повітря, так що Мюрат біжить тепер шляхом до Брюнна, і сьогодні-завтра вони будуть тут.

— Як тут? Та чому ж не висадили в повітря мосту, коли він замінований?

— А про це я вас питаю. Цього ніхто, і сам Бонапарте, не знає.

Волконський знизав плечима.

— Але ж коли міст перейдено, виходить, і армія загинула: її буде відрізано, — сказав він.

— У тім-то й штука, — відповів Білібін. — Слухайте. Вступають французи у Відень, як я вам казав. Усе дуже добре. Другого дня, тобто вчора, пани маршали: Мюрат, Ланн та Бельяр, сідають на коней і вирушають на міст. (Зауважте, всі три гасконці.) Панове, — каже один, — ви знаєте, що Таборський міст міновано і контрміновано, і що перед ним грізний tête de pont[290] і п'ятнадцять тисяч війська, якому наказано висадити в повітря міст і нас не пускати. Але нашому государеві імператору Наполеону буде приємно, якщо ми візьмемо цей міст. Поїдьмо втрьох і візьмемо цей міст. — Поїдьмо, — кажуть інші; і вони їдуть і беруть міст, переходять його і тепер з усією армією по цей бік Дунаю простують на нас, на вас і на ваші сполучення.

— Годі-бо жартувати, — журно і серйозно сказав князь Андрій.

Звістка ця була гірка і разом з тим приємна князеві Андрію.