Розділ «Том перший»

— Та це все-таки не означає, що кампанія закінчилася, — сказав князь Андрій.

— А я думаю, що закінчилась. І так думають великі ковпаки тут, та не сміють сказати цього. Буде те, що я казав на початку кампанії, що не ваша échauffourée de Dürenstein[269], взагалі не порох вирішить справу, а ті, що його видумали, — сказав Білібін, повторюючи одно з своїх mots[270], розпускаючи шкіру на лобі і спиняючись. — Питання лише в тому, що скаже берлінське побачення імператора Олександра з пруським королем. Якщо Пруссія ввійде у союз, on forcera la main à l'Autriche[271] і буде війна. Якщо ж ні, то справа лише в тому, щоб умовитися, де складати перші статті нового CampoFormio[272].

— Але яка незвичайна геніальність! — раптом вигукнув князь Андрій, стискаючи свою маленьку руку і вдаряючи нею по столу. — І яке щастя цій людині!

— Buonaparte?[273] — запитально сказав Білібін, збираючи у зморшки лоб і цим даючи відчути, що зараз буде un mot[274]. — Buonaparte? — сказав він, наголошуючи особливо и. — Я гадаю, проте, що тепер, коли він диктує закони Австрії з Шенбрунна, il faut lui faire grâce de l'u[275]. Я рішуче роблю нововведення і називаю його Bonaparte tout court[276].

— Ні, без жартів, — сказав князь Андрій, — невже ви думаєте, що кампанія закінчилася?

— Я ось що думаю. Австрія пошилася в дурні, а вона до цього не звикла. І вона відплатить. А в дурні вона пошилась через те, що, по-перше, провінції спустошені (on dit, le православне est terrible pour le pillage[277]), армія розбита, столиця захоплена, і все це pour les beaux yeux [278] du сардінська величність. І тому — entre nous, mon cher[279], — я нюхом чую, що нас обманюють, я нюхом чую зносини з Францією і проекти миру, таємного миру, окремо укладеного.

— Цього не може бути! — сказав князь Андрій, — це було б занадто паскудно.

— Qui vivra verra[280], — сказав Білібін, розпускаючи знову шкіру на знак закінчення розмови.

Коли князь Андрій прийшов до приготовленої для нього кімнати і в чистій білизні ліг на пуховики й пахучі нагріті подушки, — він відчув, що той бій, про який він привіз звістку, був далекий, далекий йому. Пруський союз, зрада Австрії, новий тріумф Бонапарта, вихід та парад і прийом імператора Франца на завтра заполонили його.

Він заплющив очі, але в ту ж мить у вухах його затріскотіла канонада, пальба, торохтіння коліс екіпажа, і ось знову спускаються з гори, розтягнувшись у нитку, мушкетери, і французи стріляють, і він почуває, як здригається його серце, і він виїжджає вперед разом із Шмітом, і кулі весело свищуть круг нього, і він зазнає того почуття вдесятеро посиленої радості життя, якого він не зазнавав з самого дитинства.

Він прокинувся…

«Так, усе це було!..» — сказав він, щасливо, по-дитячому усміхаючись сам до себе, і заснув міцним, молодим сном.

XI

Другого дня він прокинувся пізно. Поновлюючи враження минулого, він найперше згадав, що сьогодні треба представлятися імператорові Францу, згадав військового міністра, чемного австрійського флігель-ад'ютанта, Білібіна і розмову вчорашнього вечора. Одягнувшись для поїздки до палацу в повну парадну форму, якої він уже давно не одягав, він, свіжий, бадьорий і вродливий, з підв'язаною рукою, ввійшов до кабінету Білібіна. В кабінеті були чотири пани з дипломатичного корпусу. З князем Іполитом Курагіним, який був секретарем посольства, Волконський був знайомий; з іншими його познайомив Білібін.

Пани, які бували в Білібіна, світські, молоді, багаті й веселі люди, складали й у Відні і тут окремий гурток, що його Білібін, бувши главою цього гуртка, називав наші, les nôtres. У гуртку цьому, який складався майже виключно з дипломатів, видно, були свої, далекі од війни й політики, інтереси вищого світу, взаємин з деякими жінками та канцелярської сторони служби. Ці пани, очевидно, охоче, як свого (честь, яку вони робили не багатьом), прийняли до свого гуртка князя Андрія. З чемності і для того, щоб почати розмову, йому поставили декілька запитань про армію та про бій, і розмова знову розсипалась на непослідовні, веселі жарти й пересуди.

— Але особливо гарно, — казав один, розповідаючи про невдачу товариша-дипломата, — особливо гарно вийшло, коли канцлер прямо сказав йому, що призначення його в Лондон є підвищення і щоб він так і дивився на це. Бачите ви його постать при цьому?..

— Але що найгірше, панове, я виказую Курагіна: людина в нещасті, і з цього ось користується цей дон-Жуан, ця жахлива людина!

Князь Іполит лежав у вольтерівському кріслі, поклавши ноги через ручку. Він засміявся.

— Parlez-moi de ça[281], — сказав він.

— О, дон-Жуан! О, змія! — почулися голоси.