Розділ «Том перший»

На чоловічому кінці столу розмова дедалі жвавішала. Полковник розповів, що маніфест про оголошення війни уже вийшов у Петербурзі і що примірник, якого він сам бачив, кур'єр доставив нині головнокомандуючому.

— І чого нас нечиста сила несе воювати з Бонапартом? — сказав Шиншин. — Il a déjà rabattu le caquet à l'Autriche. Je crains que cette fois ce ne soit notre tour[165].

Полковник був повний, високий і сангвінічний німець, очевидно, служака й патріот, його образили слова Шиншина.

— А того, ласкавий добродію, — сказав він, вимовляючи, без пом'якшень, и замість і, й е замість є. — Того, що імператор це знае. Вин у маніфести сказав, що не може дивитис байдуже на небезпеки, які загрожуют Росиї, і що небезпека империї, гіднист її і святист союзів, — промовив він, чомусь особливо налягаючи на слово «союзів», наче в цьому була вся суть справи.

І з властивою йому непогрішною, офіціальною пам'яттю він повторив вступні слова маніфесту… «і бажання, що єдину й неодмінну мету государя являє собою: встановити в Європі на тривких підвалинах мир — спонукали його рушити нині частину війська за кордон і зробити на досягнення наміру цього нові зусилля».

— Ос чого, ласкавий добродию, — закінчив він повчально, випиваючи склянку вина й оглядаючись на графа за підтримкою.

— Connaissez vous le proverbe[166]: «Сиди, куме, з лихом вдома та й не рипайся», — сказав Шиншин, скривляючись і усміхаючись. — Cela nous convient à merveille[167]. На що вже Суворова — й того розбили, à plate couture[168], а де в нас Суворови тепер? Je vous demande un peu[169], — безперестанку перескакуючи з російської на французьку мову, говорив він.

— Ми повинни битис до останної каплі кров, — сказав полковник, ударяючи по столу, — і помер-р-рти за свого император, і тоди всей буде хорош. А розводитис як мо-о-ожна (він особливо протягнув голос на слові «можна»), як мо-о-ожна менше, — закінчив він, знову повертаючись до графа. — Так стари гусари миркуемо, та й годи. А ви як миркуете, молодче і молодий гусаре? — додав він, звертаючись до Миколи, який, почувши, що йдеться про війну, покинув свою співрозмовницю і пильно дивився й пильно слухав полковника.

— Цілком з вами згоден, — відповів Микола, весь спалахнувши, вертячи тарілку й переставляючи склянки з таким рішучим і відчайдушним виглядом, неначе в цю хвилину над ним нависла велика небезпека, — я переконаний, що росіяни повинні вмирати або перемагати, — сказав він, сам почуваючи так само, як і інші, після того, як слово вже було сказане, що воно було занадто палке й пишномовне як на цей випадок і тому ніякове.

— C'est bien beau ce que vous venez de dire[170], — промовила, зітхаючи, Жюлі, яка сиділа біля нього. Соня затремтіла вся й почервоніла до вух, за вухами і до шиї та плечей, у той час як Микола говорив. П'єр прислухався до полковникової мови і схвально закивав головою.

— Оце гарно, — сказав він.

— Справжний гусар, молодче, — вигукнув полковник, ударивши знову по столу.

— Про що ви там галасуєте? — раптом пролунав через стіл басовитий голос Марії Дмитрівни. — Чого ти по столу стукаєш? — звернулась вона до гусара, — на кого ти гарячишся? Мабуть, думаєш, що тут французи перед тобою?

— Я правду кажу, — усміхаючись промовив гусар.

— Усе про війну, — через стіл прокричав граф. — У мене ж син іде, Маріє Дмитрівно, син іде.

— А в мене чотири сини в армії, а я в тугу не вдаюся. На все воля божа: і на печі лежачи помреш, і в бою бог помилує, — прозвучав без усякого зусилля з того кінця столу густий голос Марії Дмитрівни.

— Це правда.

І розмова знову зосередилася — жіноча на своєму кінці столу, чоловіча на своєму.

— А от не спитаєш, — казав маленький брат до Наташі, — а от не спитаєш!

— Спитаю, — відповіла Наташа.