Розділ «Том перший»

Князь Василь проводив княгиню. Княгиня тримала хусточку біля очей, і її обличчя було в сльозах.

— Це жах! жах! — казала вона, — але хоч би як мені було це важко, я виконаю свій обов'язок. Я приїду ночувати. Його не можна так покинути. Кожна хвилина дорога. Я не розумію, чого баряться княжни. Може, бог допоможе мені знайти спосіб приготувати його… Adieu, mon prince, que le bon dieu vous soutienne…[153].

— Adieu, ma bonne [154], — відповів князь Василь, одвертаючись від неї.

— Ах, він у жахливому стані, — сказала мати синові, коли вони знову сідали в карету. — Він майже нікого не впізнає.

— Я не розумію, матусю, які його взаємини з П'єром? — спитав син.

— Усе скаже духівниця, мій друже; від неї й наша доля залежить…

— Але чому ви думаєте, що він залишить що-небудь нам?

— Ах, друже мій! Він такий багатий, а ми такі бідні!

— Ну, це ще не достатня причина, матусю.

— Ах, боже мій! боже мій! який він слабий! — вигукувала мати.

XIV

Коли Анна Михайлівна поїхала з сином до графа Кирила Володимировича Безухова, графиня Ростова довго сиділа сама, прикладаючи хусточку до очей. Нарешті, вона подзвонила.

— Що це ви, дорога моя, — сказала вона сердито до дівчини, яка примусила чекати себе кілька хвилин. — Не хочете служити, чи що? То я вам знайду місце.

Графиня була розстроєна горем і принизливою бідністю своєї подруги, і тому була в поганому настрої, а це завжди виявлялося в неї найменуванням покоївки «дорога моя» і «ви».

— Пробачте, — сказала покоївка.

— Попросіть до мене графа.

Граф, перевалюючись, підійшов до дружини з трохи винуватим виглядом, як і завжди.

— Ну, графинечко! Яке sauté au madère[155] з рябчиків буде, ma chère. Я покуштував; недарма я за Тараску тисячу карбованців дав. Вартий!

Він сів біля дружини, браво спершись ліктями в коліна і кошлаючи сиве волосся.

— Що накажете, графинечко?