Розділ «Том перший»

Незважаючи на те, чи саме тому, що слова її були цілком справедливі, ніхто їй не відповів, і всі четверо лише переглядались між собою. Вона затримувалася в кімнаті з чорнильницею в руці.

— І які можуть бути в ваші роки секрети між Наташею та Борисом і між вами, — все самі дурниці!

— Ну, що тобі до того, Віро, — тихеньким голоском, по-заступницькому промовила Наташа.

Вона, видно, була до всіх ще більш, ніж завжди, цього дня добра і щира.

— Дуже безглуздо, — сказала Віра, — мені совісно за вас. Що за секрети?..

— У кожного свої секрети. Ми тебе з Бергом не займаємо, — сказала Наташа, спалахнувши.

— Я думаю, не займаєте, — сказала Віра, — бо в моїх вчинках ніколи нічого не може бути поганого. А ось я матусі скажу, як ти з Борисом обходишся.

— Наталія Іллівна дуже гарно зі мною обходиться, — сказав Борис. — Я не можу скаржитися, — додав він.

— Облиште, Борисе, ви такий дипломат (слово дипломат було в широкому вжитку в дітей у тому особливому значенні, якого вони надавали цьому слову), навіть скучно, — сказала Наташа ображеним, тремтячим голосом. — За що вона до мене чіпляється? Ти цього ніколи не зрозумієш, — сказала вона, звертаючись до Віри, — бо ти ніколи нікого не любила; в тебе серця нема, ти лише madame de Genlis[129] (це прізвисько, яке вважали дуже образливим, дав Вірі Микола), і твоя перша приємність — завдавати прикростей іншим. Ти кокетуй з Бергом, скільки хочеш, — промовила вона швидко.

— Та вже я, певне, не буду перед гостями бігати за молодиком…

— Ну, добилася свого, — втрутився Микола, — наговорила всім прикрого, розстроїла всіх. Ходімте в дитячу.

Усі четверо, як сполохана зграя пташок, встали й пішли з кімнати.

— Мені наговорили прикрого, а я нікому нічого, — сказала Віра.

— Madame de Genlis! Madame de Genlis! — промовили, сміючись, голоси з-за дверей.

Вродлива Віра, яка справляла на всіх такий дратуючий, неприємний вплив, усміхнулась і, видно, не зачеплена тим, що їй сказали, підійшла до дзеркала й поправила шарф та зачіску: дивлячись на своє гарне обличчя, вона стала, як видно, ще холоднішою і спокійнішою.

У вітальні тривала розмова.

— Ah! chère, — сказала графиня, — і в моєму житті tout n'est pas rose. Хіба я не бачу, що du train, que nous allons[130], наших достатків нам не надовго! І все це клуб, і його доброта. В селі ми живемо, хіба ми відпочиваємо? Театри, полювання і бог знає що. Та що про мене говорити! Ну, як же ти все це влаштувала? Я часто дивуюся з тебе, Annette, як це ти, в твої роки, мчиш у повозці сама, в Москву, в Петербург, до всіх міністрів, до всієї знаті, з усіма вмієш обійтися, дивуюсь! Ну, як же це влаштувалося? От я нічого цього не вмію.

— Ах, серце моє! — відповіла княгиня Анна Михайлівна. — Не дай боже тобі спізнати, як тяжко зостатися вдовою без опори і з сином, якого любиш без міри. Всього навчишся, — говорила вона далі, трохи пишаючись. — Процес мій мене навчив. Коли мені треба бачити кого-небудь з цих тузів, я пишу записку: «princesse une telle[131] бажає бачити такого-то» і їду. Сама, візником, хоч два, хоч три рази, хоч чотири, доти, поки не доб'юсь того, чого мені треба. Мені однаково, хоч би що про мене думали.

— Ну, як же, кого ти просила про Бореньку? — спитала графиня. — Адже твій ось уже офіцер гвардії, а Миколенька йде юнкером. Нема кому поклопотатися. Ти кого просила?

— Князя Василя. Він був дуже привітний. Відразу на все погодився, доповів государеві, — говорила княгиня Анна Михайлівна захоплено, зовсім забувши все приниження, через яке вона пройшла, щоб досягнути своєї мети.