Розділ «Том перший»

— Так, ваша правда, — говорила далі графиня. — Досі я була, хвалити бога, другом своїх дітей, і користуюся цілковитою їх довірою, — казала графиня, повторюючи помилку багатьох батьків, які гадають, що в дітей їхніх нема таємниць від них. — Я знаю, що я завжди буду першою confidente[128] моїх дочок і що Миколенька, зі своєю палкою вдачею, коли й буде пустувати (хлопцеві не можна без цього), то все ж не так, як ці петербурзькі панове.

— Егеж, славні, славні діти, — потвердив граф, який завжди розв'язував заплутані для нього питання тим, що все вважав славним. — Ось бачите! Захотів у гусари! Та от, чого нам більше, ma chère!

— Яка мила істота ваша менша! — сказала гостя. — Порох!

— Так, порох, — сказав граф. — У мене вдалася! І який голос: хоч і моя дочка, а я правду кажу, співачка буде, Саломоні друга. Ми взяли італійця вчити її.

— Чи не рано? Кажуть, шкідливо для голосу вчити в цю пору.

— О, ні, де там рано! — сказав граф. — Як же наші матері виходили в дванадцять-тринадцять років заміж?

— Вона вже й тепер закохана в Бориса! Ач яка! — сказала графиня, тихо усміхаючись, дивлячись на Борисову матір і, видно, відповідаючи на думку, що завжди її цікавила, говорила далі: — Ну, от бачите, якби я тримала її суворо, якби забороняла їй… бог знає, що вони робили б нишком (графиня розуміла — вони цілувалися б), а тепер я знаю кожне її слово. Вона сама увечері прибіжить і все мені розкаже. Можливо, я балую її, але, далебі, це, здається, краще. Я старшу тримала суворо.

— Так, мене зовсім інакше виховували, — сказала старша, вродлива графиня Віра, усміхаючись.

Та усмішка не прикрасила Віриного обличчя, як це звичайно буває; навпаки, обличчя її стало неприродним і тому неприємним. Старша, Віра, була гарна, була не дурна, вчилася прекрасно, була добре вихована, голос у неї був приємний, те, що вона сказала, було справедливим і доречним; але, дивна річ, усі, і гостя і графиня, оглянулись на неї, неначе здивувалися, нащо вона це сказала, й відчули ніяковість.

— Завжди із старшими дітьми мудрують, хочуть зробити щось незвичайне, — сказала гостя.

— Ніде правди діти, ma chère! Графинечка мудрувала з Вірою, — сказав граф. — Ну, та що ж! проте хороша вийшла, — додав він, приязно підморгуючи Вірі.

Гості встали й поїхали, обіцяючи приїхати на обід.

— Що за манера! Сидять та й сидять! — сказала графиня, провівши гостей.

X

Коли Наташа вийшла з вітальні й побігла, вона добігла лише до квіткової. У цій кімнаті вона зупинилася, прислухаючись до гомону у вітальні й чекаючи, коли вийде Борис. Її вже брала нетерплячка, і, тупнувши ніжкою, Наташа збиралась була заплакати від того, що він не відразу йшов, коли стало чутно не повільні, не швидкі, пристойні кроки молодика. Наташа швидко кинулась між кадки з квітами і сховалася.

Борис зупинився серед кімнати, оглянувся, змахнув рукою смітинки з рукава мундира і підійшов до дзеркала, розглядаючи своє гарне обличчя. Наташа принишкла, виглядаючи з своєї засідки й чекаючи, що він буде робити. Борис постояв якийсь час перед дзеркалом, усміхнувся й пішов до вихідних дверей. Наташа хотіла його гукнути, але передумала.

— Хай шукає, — сказала вона собі. Тільки-но Борис вийшов, як з других дверей вийшла розшаріла Соня, крізь сльози щось сердито шепчучи. Наташа стримала свій перший порух — вибігти назустріч їй і залишилась у своїй засідці, як під шапкою-невидимкою, розглядаючи, що робиться на світі. Вона почувала особливу нову насолоду. Соня шепотіла щось і оглядалася на двері вітальні. З дверей вийшов Микола.

— Соню! що з тобою? хіба це можна? — сказав Микола, підбігаючи до неї.

— Нічого, нічого, облиште мене! — Соня заридала.

— Ні, я знаю що.