Розділ «Частина перша Пошуки була»

убогі дні, записуючи до нього свої спостереження упродовж п’ятнадцятьох хвилин щовечора, тоді як вона дивилася по телевізору комедії або підбивала рахунки з витрат на домашнє господарство. А іноді, замість дивитися телевізор або писати чеки, вона спостерігала за ним. Їй подобалося, як світло від лампи грає відблисками на його волоссі й утворює глибокі трикутні тіні на його щоках, коли він сидів там, схиливши голову над своїм записником. Його волосся в ті дні було довше й темніше, ще не позначене сивиною, яка стала з’являтися наприкінці його життя. Вона любила його оповідання, але вона любила також дивитися на його волосся, коли воно було освітлене розсіяним світлом лампи. Вона сприймала його волосся у світлі лампи як ще одне з його оповідань, хоч він про це й не знав. Вона любила також відчувати його шкіру, коли доторкалася до неї рукою. Шкіра на лобі чи його крайня плоть були їй однаково любі. Вона не стала б порівнювати їх між собою. Вона сприймала їх лише в поєднанні.

Лізі! Знайди лопату!

Вона прибрала зі столу, потім склала чизбурґери, які в неї залишилися, в миску виробництва фірми «Тапевер». Вона була переконана, що вже ніколи не стане їх їсти тепер, коли її божевілля минуло, але їх залишилося надто багато, щоб просто викинути їх в унітаз; який би крик учинила добра матінка Дебушер, котра, в голові Лізі, досі стежила за порядком у домі, якби побачила таке марнотратство! Ліпше поки що покласти їх у холодильник, за спаржею та йогуртом, де вони спокійно досягнуть глибокої старості. І виконуючи цю просту домашню роботу, вона не переставала дивуватися, як, у ім’я Ісуса, Марії та Йосипа-теслі, ця ідіотська срібна лопата могла так порушити мир у її душі. Можливо, тут існує якийсь зв’язок із магічними властивостями срібла? Вона пригадала, як дивилася якийсь фільм у Пізньому Показі разом із Дарлою та Кантатою, де розповідалося про якесь страховище, вовкулаку чи щось таке… проте Лізі не була тоді дуже налякана, якщо взагалі злякалася. Вовкулака бачився їй радше сумним, а не страшним, а крім того, їй здавалося, що кіношники знову й знову змінювали його обличчя, раз у раз зупиняючи камеру, аби накласти на нього більше гриму, а потім знімати далі. Їх можна було похвалити за їхні зусилля, але кінцевий продукт викликав мало довіри, принаймні на її скромну думку. Хоч сама оповідка була цікавою. Перша частина дії відбувалася в англійському пабі, й один зі старих диваків, які там випивали, сказав, що вбити вовкулаку можна лише срібною кулею. А хіба Ґерд Аллен Коул не був своєрідним вовкулакою?

— Облиш, дитино, — сказала вона, обполіскуючи свою тарілку й ставлячи її в майже порожню посудомийну машину. — Можливо, Скот і зміг би попливти за цією течією в одній зі своїх книжок, але розповідати неймовірні історії ніколи не було твоїм фахом. Чи не так? — Лізі зачинила дверцята посудомийної машини з лунким виляском. Вона стала наповнюватися водою в такому темпі, що її тарілки будуть вимиті хіба що на Четверте Липня.[11] — Але якщо ти хочеш знайти цю лопату, то починай шукати її! Тобі ясно?

Та не встигла вона відповісти собі на це суто риторичне запитання, як знову пролунав голос Скота — він звучав напрочуд чітко і ясно десь на самому вершечку її свідомості.

Я залишив тобі цидулку, моя люба дитино.

Лізі саме потяглася до рушничка, щоб витерти руки, але завмерла напівдорозі до нього, коли почула ці слова. Вона знала цей голос, безперечно, вона знала його. Вона досі чула його три або чотири рази на тиждень, імітувала його своїм голосом, щоб створити для себе видимість компанії у великому порожньому будинку. Але таке несподіване повідомлення після всієї цієї тарабарщини про срібну лопату?

Яку цидулку?

Яку цидулку?

Лізі витерла руки й знову повісила рушник сушитися. Тоді обернулася спиною до зливальниці, й тепер її кухня була вся перед нею. Вона була залита приємним світлом дня (й пахощами начинки для гамбурґерів, тепер значно менш привабливими, після того як вона задовольнила свій апетит до цієї страви). Вона заплющила очі, порахувала до десятьох, а тоді раптово їх розплющила. Літнє світло пізнього дня накотилося на неї високою хвилею. Наповнило її і проникло в неї.

— Скоте? — запитала вона, відчуваючи себе в якомусь стані абсурду, як її старша сестра Аменда. Напівсхибленою, одне слово. — Ти вирішив прийти до мене як привид, чи не так?

Вона не сподівалася на відповідь — адже вона була тією самою маленькою Лізі Дебушер, яка сміялася з гроз і скептично дивилася на вовкулаку з Пізнього Показу, що здавався їй не більш як невдало знятою фотографією. Але несподіваний порив вітру, який залетів до кухні крізь відчинене вікно над зливальницею — випнувши штори, розвіявши кінчики її ще вологого волосся і принісши п’янкі пахощі квітів, — можна було сприйняти майже як відповідь. Вона знову заплющила очі і, як їй здалося, почула тиху музику, не музику високих сфер, а щось подібне до мелодії кантрі у виконанні доброго старого Генка Вільямса: Прощай, Джо, я вже піду, о ду-ду, о ду-ду…

Її руки вкрилися сиротами.

Потім вітер стих, і вона знову стала колишньою Лізі. Не Мендою, не Кантою і не Дарлою; і, звичайно ж, не

(один подався на південь)

Джодотою, яка втекла до Маямі. Вона була нормальною сучасною Лізі, Лізі зразка 2006 року, вдовою Лендон. Тут не було ніяких привидів. Була тільки Лізі Сама-Одна.

Але вона дуже хотіла знайти ту срібну лопату, ту саму, яка врятувала життя її чоловікові, подовживши його на шістнадцять років і на сім романів. Не згадуючи вже про обкладинку «Ньюсвіка» в 1992 p., де було подано портрет її чоловіка й назву статті Петера Макса великими літерами, що приписував творам психоделічного Скота магічний реалізм і культ Лендона. Цікаво було б знати, чи сподобалася така оцінка Роджерові, прудконогому Кроликові Драпаелу, подумала Лізі.

Лізі вирішила, що почне шукати лопату негайно, доки світло тривалого літнього дня ще не згасло. Існують привиди чи не існують, а їй би не хотілося бути в сараї — або в кабінеті над ним, — коли вже настане ніч.

3

Стійла навпроти її кабінету, якого вона так ніколи й не обладнала, були темними й пліснявими закутнями, де складали інструменти, цвяхи та запасні частини для сільськогосподарських машин тоді, коли дім Лендона ще був фермою Шуґар Топ. У найбільшому відсіку тримали курей і, хоч усе було вимите працівниками професійної компанії миття й прибирання, а потім побілене (самим Скотом, який робив це, знову й знову згадуючи Тома Соєра), там досі тримався слабкий аміачний сморід птиці, якої вже давно тут не було. Це був запах, який Лізі пам’ятала від свого раннього дитинства й ненавиділа його… мабуть, тому, що бабуся Дебушер упала й померла тоді, коли годувала курей.