Розділ «Частина перша Пошуки була»

Його очі тепер напівзаплющені, але він роззявляє рота, і коли вона спочатку охолоджує йому губи своєю жменею льоду, а потім кладе один із: напіврозталих кубиків на його закривавлений язик, він несподівано перестає тремтіти. Боже, це просто чудо. Набравшись хоробрості, вона проводить своєю холодною мокрою долонею по його правій щоці, його лівій щоці, а потім притуляє її до лоба, звідки краплі води, зафарбованої в колір кока-коли, скочуються на його брови, а потім стікають по обох боках його носа.

— О Лізі, це небесне блаженство, — каже він, і хоч голос у нього досі скрипить, їй здається, що він уже більшою мірою схожий на його голос і лунає… більше тут, аніж там.

Карета «швидкої допомоги» пробилася з лівого боку натовпу, виття її сирени поступово завмерло, і через кілька секунд вона вже почула, як нетерплячий чоловічий голос кричить:

— Ми — лікарі! Пропустіть! Ми лікарі, як і всім людям, нам треба робити свою роботу, дайте нам пройти!

Драпаел, ця пропечена південним сонцем дірка в гепі, користується цією хвилиною, щоб нахилитися до Лізі й прошепотіти їй на вухо:

— Як він, люба?

Співчуття в його голосі, поєднане зі спогадом про те, з якою швидкістю він драпав із місця подій, навіює їй бажання заскреготіти зубами.

Не дивлячись на нього, вона відповідає:

— Намагається вижити.

7

— Намагається вижити, — прошепотіла вона, провівши долонею по глянцевій сторінці «У-Тенн, Нешвіл. Рев’ю». По тій фотографії, на якій Скот поставив ногу на ідіотську срібну лопату.

Вона з виляском закрила книгу й кинула її на запилюжену спину книжкової змії. Її апетит до фотографій — до спогадів— був більш аніж насичений на сьогоднішній день. Вона відчула, як десь під її правим оком розпочинається болюча пульсація. Вона хотіла прийняти якісь ліки, але не бридкий тайленол, а ті таблетки, що їх її небіжчик-чоловік називав божевілками. Дві таблетки його ексцедрину — це саме те, що їй треба, якщо вони лежать десь недалеко на полиці. Потім вона трохи полежить у їхній спальні, поки ще не сильний головний біль мине. Можливо, їй пощастить навіть трохи поспати.

«Я подумала про спальню як про нашу спальню», — сама собі здивувалася вона, йдучи до сходів, якими можна було спуститися в сарай; щоправда, він давно не правив за сарай, а був поділений на окремі складські приміщення, хоч там і досі пахло сіном, мотуззям і тракторним мастилом — то були прадавні запахи селянської ферми, стійкі й приємні. «Усе тут досі так, як і було, хоч і минули вже два роки».

Ну то й що? І що з того?

Вона стенула плечима.

— Либонь, нічого.

Вона була дещо приголомшена своїм невиразним, ніби п’яним бурмотінням. Схоже, всі ці надто яскраві спогади до краю виснажили її. Так ніби вона знову пережила той давній стрес. Вона з полегкістю подумала про те, що в череві книжкової змії немає інших фотографій, які могли б пробудити в ній такі жахливі спогади, бо підстрелили його лише один раз, а жоден із його колег не надіслав би йому світлини, на яких було б знято, як він…

(забудь про це, просто забудь)

— Гаразд, гаразд, — погодилася вона, коли вже спустилася сходами, не маючи жодного реального уявлення про те, до краю якої прірви була підійшла

(стережися, а то можеш дуже послизнутися)