Розділ «Життєва філософія кота Мура Переклавз німецької Євген Попович»

Вигляд з пагорба, з вікон абатства на привітну, квітучу місцевість підносив душу і сповнював її тихою втіхою.

Якщо внутрішньому оздобленню церкви, при всій шляхетності й грандіозності його основного задуму, можна було закинути надмірність і чернечий несмак, — там було справді забагато позолоченого дерев’яного різьблення і маленьких образів, — то тим більше впадала в око чистота стилю в архітектурі й оздобленні покоїв абата. З хорів церкви можна було потрапити просто до великої зали, де збиралися ченці й де зберігались музичні інструменти та ноти. З тієї зали довгий коридор з іонійською колонадою вів до покоїв абата. Шовкові шпалери, добірні картини найкращих майстрів різних шкіл, бюсти, статуї отців церкви, килими, гарно викладені паркети, коштовне начиння, — все тут свідчило про багатство добре влаштованого монастиря. Те багатство, помітне у всьому, не було тим показним, зовнішнім блиском, що сліпить очі, але не заспокоює їх, дивує, але не тішить. Усе було на своєму місці, ніщо не намагалося хвалькувато виставити себе й затулити щось інше, тому коштовність окремих оздоб не порушувала приємного враження від загального вигляду покоїв. Це приємне враження складалось від того, що в устаткуванні покоїв усе було доречне, а саме непомильне відчуття доречності, мабуть, і є те, що звичайно звуть добрим смаком. Зручність і затишність покоїв абата межувала з розкішшю, ніде не переступаючи цієї межі, — одне слово, нікого не могло прикро вразити, що ці покої устаткувала саме духовна особа. Абат Хризостом, приїхавши кілька років тому до Канцгайма, звелів обладнати собі їх так, як вони обладнані й тепер, і з їхнього вигляду можна було яскраво уявити собі вдачу і спосіб життя абата, ще навіть не бачивши його самого й не знаючи про його високу освіченість. Йому ще не було й п’ятдесяти років. Високий, ставний, вродливий, з натхненним обличчям, приємний у поведінці, але сповнений гідності, абат у кожного, кого з ним зводила доля, викликав пошану, яка й належала йому за званням. Ревний борець за справу церкви, невтомний оборонець прав свого ордену, свого монастиря, він, проте, здавався поступливим і поблажливим. Але сама та уявна поступливість була зброєю, якою він, добре володіючи нею, вмів перемагати будь-який опір, навіть своєї найвищої влади. Якщо в когось і виникала підозра, що за простими, єлейними словами, які начебто йшли від щирого серця, ховалось чернече лукавство, то явно помітна була тільки гнучкість видатного розуму, що осягнув найглибші підвалини церковного життя. Абат був вихованцем римської Конгрегації пропаганди.

Сам зовсім не схильний відмовлятися від радощів життя, наскільки вони узгоджуються з церковними звичаями і правилами, він і своїм численним підлеглим давав усю ту волю, яку тільки вони могли побажати в своєму становищі. Тож і виходило, що одні з них, віддані наукам, вивчали їх у своїх самітних келіях, а другі безтурботно гуляли в парку абатства, розважаючись веселими розмовами; одні, схильні до мрійливої побожності, пестились і присвячували весь свій час молитві, а другі всмак наїдалися біля щедро накритого столу й виконували тільки ті релігійні обряди, яких вимагали правила ордену; одні не хотіли виходити за межі абатства, а другі вирушали в далекі мандри або ж, як наставала пора, змінювали довгу чернечу рясу на коротку мисливську куртку і, ставши відважними ловцями, нишпорили по навколишнім лісах. Та хоч нахили в ченців були різні й кожен мав волю робити своє, всіх їх об’єднувала палка любов до музики. Майже кожен із них був освіченим музикантом, і між ними траплялися віртуози, що могли б зробити честь найкращій князівській капелі. Багата збірка нот, розкішний вибір найкращих інструментів дозволяв кожному віддаватись тому видові музичного мистецтва, який йому подобався, а оскільки в монастирі часто виконували найдовершеніші твори, ніхто з них не втрачав техніки гри.

Саме цим музичним захопленням поява Крейслера в абатстві дала новий поштовх. Вчені ченці відклали свої книжки, побожні скоротили свої молитви, всі з’юрмилися навколо Крейслера, якого вони любили і твори якого цінували вище, ніж будь-чиї. Сам абат був щиро прихильний до нього і разом з усіма намагався виявити йому свою пошану й любов. Місцевість, де розташувалось абатство, можна було назвати раєм, життя в монастирі було зручне й приємне, чому немало сприяли смачна їжа й шляхетне вино, про яке дбав отець Гілярій, серед братії панував веселий, невимушений настрій, приклад якого давав сам абат, до того ж Крейслер, що невтомно віддавався мистецтву, був тут у своїй стихії, тому й вийшло, що його неспокійна душа втихомирилась, як ніколи досі. Навіть гумор його подобрішав, він став тихий і лагідний, як дитина. Але ще важливіше було те, що він повірив у себе, зник той примарний двійник, що живився кров’ю його зраненого серця.

Десь уже мовилось про капельмейстера Йоганнеса Крейслера, що друзі не могли присилувати його записати свої композиції, а як одного разу таке справді трапилось, то, натішившись тим, що твір вийшов дуже вдалий, він викинув його в грубу. Мабуть, це було в ту фатальну пору, про яку біографові й досі мало що відомо, коли бідолашному Йоганнесові загрожувала неминуча загибель. Принаймні тепер, у Канцгаймському абатстві, Крейслер стримував себе й не нищив композицій, що просто виливались з його душі, і цей його настрій виявлявся в солодкому, благодатному смутку, що пронизував його твори, такі несхожі на давніші, коли він надто часто могутніми чарами викликав з глибин гармонії всевладних духів, які породжували в людських грудях холодний страх, усі муки безнадійної туги.

Одного вечора в церковному хорі відбулася остання проба врочистої меси, яку саме закінчив Крейслер і яку мали виконувати другого ранку. Ченці розійшлися до своїх келій, а Крейслер лишився сам у коридорі з колонадою і задивився у вікно на краєвид, що лежав перед ним, осяяний останнім промінням призахідного сонця. Йому здавалося, ніби десь далеко знов лунає його твір, який щойно виконували ченці. І коли надійшла черга «Agnus Dei»[274] він знов відчув невимовну втіху, як у ті хвилини, коли в душі його народилась мелодія того «Agnus».

— Ні, — вигукнув він, і очі його наповнились гарячими слізьми, — ні! Це не я, а ти створила її! Тільки ти, більше ніхто, моя єдина думко, єдина моя мріє!

І справді, ця частина композиції, яку абат і вся братія вважали виявом найпалкішої побожності, самої небесної любові, була створена дивним чином. Крейслер був заполонений думками про месу, яку почав компонувати, але йому ще було далеко до кінця. І ось уночі йому приснилося, що настало те церковне свято, для якого була призначена його композиція, що дзвін уже скликав усіх на початок меси, що він стоїть за диригентським пультом і перед ним лежить готова партитура, абат, який сам править службу, дає знак, і починається «Kyrie»[275].

Скінчилась одна частина, почалася друга, далі третя, виконання було вдале, сильне, воно вразило його, захопило, і ось уже надійшов «Agnus Dei». І враз він злякано побачив у партитурі чисті сторінки, на них не стояло жодної ноти. Ченці дивилися на нього, чекаючи, що диригентська паличка, яка раптом опустилась і завмерла, підійметься знов і затримка нарешті скінчиться. Та на нього свинцевим тягарем налягли збентеження і страх, і хоч весь «Agnus» був уже готовий у його душі, він ніяк не міг перенести його на партитуру. Але зненацька з’явилась якась мила ангельська постать, підійшла до пульту, заспівала райським голосом «Agnus», і та ангельська постать була Юлією! В захваті високого натхнення він прокинувся й записав «Agnus» таким, яким почув його в щасливому сні. І ось тепер той сон приснився Крейслерові ще раз, він почув Юліїн голос, все вище й вище здіймалися хвилі її співу, а коли нарешті вступив хор зі своїм «Dona nobis pacem»[276], йому захотілося втонути в морі безмежного, божистого блаженства, що переповнювало його.

Хтось легенько вдарив Крейслера по плечі, і він отямився від своїх марень. Перед ним стояв абат і привітно дивився на нього.

— Правда ж, — почав абат, — правда ж, сину мій Йоганнесе, ти тепер усім серцем тішишся, що тобі вдалося так гарно й сильно втілити в звуки ті почуття, що жили глибоко в твоїй душі? Ти, певне, думав про свою месу, яку я вважаю одним із найкращих творів, що ти скомпонував за своє життя.

Крейслер мовчки втупився в абата, ще не здатний вимовити й слова.

— Ну, ну, — повів далі, всміхаючись, абат, — спустися вниз із високих сфер, у яких ти ширяв! Ти, мабуть, подумки компонуєш музику і не можеш так раптово відірватися від роботи, звичайно, радісної для тебе, хоч і небезпечної, бо вона висотує з тебе всю силу. Відірвися на якийсь час від своїх творчих думок, погуляймо трохи цим прохолодним коридором і побалакаймо.

Абат завів мову про устаткування монастиря, про чернече життя, похвалив той справді ясний, побожний настрій, який тут панує, і наостанку спитав, чи не помиляється він, абат, вважаючи, що Крейслер за ті місяці, які прожив у монастирі, став спокійніший, безпосередніший і ще дужче схильний до діяльної самопосвяти високому мистецтву, яке звеличує церкву і служіння церкві. Крейслерові не залишалось нічого іншого, як погодитися з цим, а крім того, запевнити абата, що монастир став для нього рятівним притулком і що тут йому все здається таким рідним, наче він і справді член чернечого ордену й ніколи вже не кине монастиря.

— Залиште мені, — закінчив Крейслер, — залиште мені, велебний отче, ілюзію, якій так сприяє це вбрання. Залиште мені віру в те, що, коли я потрапив у небезпечну бурю і збився з дороги, ласкава доля допомогла мені пристати до острівця, де я перебуваю в безпеці й де ніколи не розвіється мрія, ім’я якій — натхнення мистецтвом!

— І справді, — мовив абат, і обличчя його осяяла ще привітніша усмішка, — і справді, сину мій Йоганнесе, вбрання, яке ти надів, щоб здаватися нашим братом, дуже тобі личить, і я хотів би, щоб ти його ніколи не скидав. Ти найдостойніший бенедиктинець з усіх, яких тільки можна будь-де побачити. Але, — трохи помовчавши, сказав абат і взяв Крейслера за руку, — не будемо з цим жартувати. Ви знаєте, Йоганнесе, як я полюбив вас від тієї миті, коли познайомився з вами, як моя щира прихильність до вас разом з великою пошаною до вашого прекрасного хисту дедалі зростає. А кого люблять, про того й турбуються, і ця турбота спонукала мене, може, трохи аж занадто пильно спостерігати за вами, відколи ви з’явилися в монастирі. Внаслідок цих спостережень я прийшов до переконання, від якого не можу відмовитись. Я давно вже хотів щиро поговорити з вами про це, все чекав сприятливої нагоди, і ось така нагода трапилась! Крейслере! Відмовтесь від світу, вступіть у наш орден!

Хоч як подобалось Крейслерові в абатстві, хоч як хотілося йому продовжити своє перебування тут, яке давало йому мир і спокій, сприяючи його жвавій творчій діяльності, а все ж таки пропозиція абата неприємно вразила його, бо в нього ніколи не було твердого наміру відмовитись від своєї волі й назавжди поховати себе серед ченців; а втім, часом йому спадала на думку така химера, і абат, видно, помітив це. Крейслер здивовано глянув на абата, а той, не чекаючи, поки він щось скаже, повів далі:

— Вислухайте мене спокійно, Крейслере, перше ніж відповісти мені. Звичайно, я зацікавлений у тому, щоб здобути для церкви доброго слугу, а проте сама церква відкидає будь-які зумисні вмовляння, вона хоче лише викресати іскру справжнього визнання, щоб із неї розгорілося яскраве полум’я віри і спалило всі лихі чари. Тож я тільки прагну відкрити, з’ясувати для вас самих те, що, мабуть, невиразно жевріє у вашій душі. Чи треба мені говорити вам, Йоганнесе, про ті забобонні упередження проти монастирського життя, які ще не перевелися в світі? Нібито тільки лиха доля заганяє людину в монастирську келію, де вона, зрікшись усіх радощів світу, прирікає себе на ненастанну муку сірого, нудного животіння. Коли так, то монастир був би похмурою в’язницею, де панує безнадійний жаль за навіки втраченими втіхами, розпука й божевілля винахідливого самокатування, де виснажені, бліді тіні нидіють, виливаючи свій страх, що пазурами вп’явся їм у серце, в глухому бубонінні молитов!

Крейслер не втримався від усмішки, бо коли абат говорив про виснажені, бліді тіні, він згадав гладких бенедиктинців, а надто веселого, червонощокого Гілярія, що не знав більшої муки, як запивати їжу поганим вином, коли не було під рукою доброго, та іншого страху, ніж той, який він відчував перед новою партитурою, що її не зразу міг прочитати.

— Ви смієтеся, сказав абат, — ви смієтеся з контрасту між тією картиною, що я намалював, і тим монастирським життям, яке ви тут пізнали, і, звичайно, маєте для цього підстави. Можливо, дехто справді тікає в монастир, зломлений земними стражданнями, назавжди відмовившись від щастя, від усіх радощів світу, і добре, якщо церква прийме його, бо в її лоні він знайде мир, що єдиний зможе втішити його після того лиха, якого він зазнав, і підняти над нікчемною світовою метушнею. Але скільки є таких, кого приводить у монастир внутрішня схильність до побожного, споглядального життя, хто непристосований до життя в світі, де кожної хвилини на нього напосідають різні дрібні незлагоди, яких нікому не бракує, і хто тільки в добровільно обраній самотині почуває себе добре. Та є ще й інші, хто, не маючи твердого нахилу до монастирського життя, все ж таки саме в монастирі знаходить своє місце. Я маю на увазі тих, що завжди лишаються чужинцями в світі, бо вони призначені для вищого буття і вимоги того вищого буття вважають вимогами самого життя, а тому шукають того, що тут, на нашій грішній землі, знайти неможливо, вони вічно спраглі, бо їхнього палкого бажання не можна вдовольнити, вони кидаються в усі боки в даремних пошуках миру і спокою, їхні незахищені груди вражає кожна випущена стріла, на їхні рани немає ніякого бальзаму, крім гіркого глуму ворога, що ненастанно підіймає проти них зброю. Лише самота, лише одноманітне життя, якого не порушує ніяке вороже втручання, а насамперед постійне, вільне споглядання ясного світу, до якого вони належать, може відновити в них рівновагу і сповнити їхню душу неземним щастям, недосяжним для них серед світової колотнечі. І ви, ви, Йоганнесе, належите до тих людей, яких вічна сила, переборюючи земний гніт, підносить до небесних висот! Гостре відчуття того вищого буття, що буде вічно сварити вас — та й повинне сварити — із нікчемною земною суєтою, яскраво сяє в мистецтві, яке належить до іншого світу і яке, разом з тугою за високим, заховане у ваших грудях, бо воно — священна таємниця небесної любові. Це мистецтво — втілення палкої побожності, і, цілком віддавшись йому, ви вже не будете мати нічого спільного з безладною світовою метушнею, ви її зневажливо відкинете від себе, як хлопець, що виріс і обернувся в юнака, відкидає непотрібну іграшку. Ідіть до нас, і ви ніколи більше не почуєте безглуздих клинів уїдливих дурнів, які часто мучили вас так, що у вас серце сходило кров’ю, бідолашний Йоганнесе! Друг розкриває вам свої обійми, він готовий прийняти вас і ввести в надійну гавань, де вам не загрожує жодна буря!