Розділ «Життєва філософія кота Мура Переклавз німецької Євген Попович»

Професор попрощався, і Понто підстрибом побіг за ним, навіть не кивнувши мені головою, хоч раніше завжди був дуже привітний до мене.

— Я й сам, — звернувся до мене господар, — я й сам невдоволений твоєю поведінкою, Муре. Пора тобі знов стати порядним, розважним котом, знов здобути собі добру славу, не таку, яку ти, видно, тепер маєш. Якби ти був здатний мене зрозуміти, то я б тобі порадив бути завжди тихим, привітним і все, що тобі хочеться, робити без зайвого галасу, бо саме так найлегше здобути добру славу. Для прикладу змалюю тобі двох людей. Один із них щодня тихенько сідає собі сам у куток і п’є вино чарку за чаркою доти, доки зовсім уп’ється, але за довгий час він так добре навчився приховувати своє пияцтво, що ніхто про нього й гадки не має. Другий, навпаки, лише подеколи випиває чарку в товаристві веселих, щирих приятелів, але вино розв’язує йому язика, він веселішає, багато, палко говорить, але не порушує ні добрих звичаїв, ні правил пристойності. І саме його світ називає гірким п’яницею, а той потаємний пияк має славу тихої, поміркованої людини. Ох, Муре, мій добрий коте, якби ти знав, як воно діється в житті, то зрозумів би, що філістерові, який вічно ховається в мушлю, ведеться найкраще. Та як ти можеш знати, що таке філістер, хоч і серед твого роду їх, мабуть, також вистачає.

На цих словах господаря я не втримався й радісно запирхав та замурчав, так мені приємно було усвідомлювати, що завдяки науці відважного Муція і своєму власному досвідові я чудово пізнав котячий рід.

— Ох, Муре, — засміявся господар, — ох, коте! Я вже ладен повірити, що ти розумієш мене і професор має рацію, відкривши в тобі якийсь особливий глузд і злякавшись тебе як свого суперника в царині естетики!

На підтвердження того, що це правда, я дзвінко, мелодійно нявкнув і без дальших церемоній стрибнув господареві на коліна. Я не подумав, що господар саме вдяг свій святковий халат із жовтого, у великих квітках шовку, і, певна річ, забруднив його.

— Дзусь! — сердито крикнув господар і так рвучко скинув мене додолу, що я перевернувся і, злякано прищуливши вуха й заплющивши очі, принишк на підлозі. Але хвала моєму господареві за його добре, чуле серце! — Ну нічого. Муре, — ласкаво сказав він, — нічого, мій коте! Не велика біда! Я знаю, твої наміри були добрі, ти хотів показати мені свою прихильність, але зробив це незграбно, а в таких випадках помічаєш наслідки, а не наміри! Ну, ходи сюди, малий попелюху, я тебе вичищу, і ти знов матимеш вигляд пристойного кота.

Сказавши так, господар скинув халат, узяв мене на руки й не полінувався добре вичистити мені хутро м’якою щіткою, а тоді ще маленьким гребінцем розчесати його так, що воно аж заблищало.

Коли туалет був закінчений і я пройшовся повз дзеркало, то сам здивувався, що так раптово став зовсім іншим котом. Я не втримався і задоволено замурчав сам до себе, таким гарним собі видався. Не буду заперечувати, що тієї хвилини в моїй душі з’явився великий сумнів щодо пристойності й користі буршівського клубу. А моя втеча в грубу здалася мені справжнім варварством, яке я сам собі міг пояснити лише своєрідним здичавінням, тож мені навіть не треба було застереження господаря, який сказав:

— Тільки ж гляди мені не лазь більше в грубу!

Наступної ночі мені вчулося, що в двері хтось тихо пошкрябав і боязко нявкнув. Голос був дуже знайомий. Я підкрався до дверей і спитав, хто там такий. Мені відповів — тепер я впізнав його — наш відважний староста Пуф:

— Це я, любий брате Муре! Я приніс тобі дуже сумну звістку.

— О небо, що

(А. м.) була дуже несправедлива, моя, люба, мила товаришко. Ні, ти для мене більше, ніж товаришка, ти моя вірна сестра! Я тебе замало любила, замало довіряла тобі. Аж тепер я відкрию перед тобою своє серце, аж тепер, бо знаю...

Князівна затнулась, з очей у неї ринули сльози, і вона знов ніжно пригорнула Юлію до грудей.

— Гедвіго, — лагідно мовила Юлія, — хіба ти раніше не любила мене всією душею, хіба ти колись мала таємниці, яких не хотіла мені звірити? Що ти тепер знаєш? Про що нове довідалась? Але ні, ні! Не кажи більше жодного слова, поки твоє серце не почне битися спокійніше, поки твої очі не перестануть палати похмурим вогнем.

— Я не знаю, — з раптовим роздратуванням, навіть образою мовила князівна, — я не знаю, що ви всі хочете від мене. По-вашому, я й досі хвора, а я ніколи ще не почувала себе такою дужою і здоровою. Дивний напад, що стався зі мною, налякав вас, а проте може бути, що такі електричні удари, які зупиняють усю життєву діяльність, мені якраз потрібніші й корисніші за всі засоби, що їх, утішаючи сама себе нікчемною ілюзією, пропонує немудра, убога наука. Яким жалюгідним здається мені той лейб-медик, що вважає, нібито з людським організмом можна поводитись так само, як з годинниковим механізмом, — почистити його і знов накрутити. Мені аж моторошно стає від його крапель та есенцій. Невже від цих речей має залежати моє життя і моє щастя? Якщо так, то наше земне існування — тільки жахливий, недобрий жарт світового духу.

— Саме це надмірне хвилювання, — перебила Юлія князівну, — саме це надмірне хвилювання й доводить, що ти ще хвора, люба Гедвіго, і тобі треба берегтися набагато більше, ніж ти бережешся.

— І ти хочеш уколоти мене! — вигукнула князівна, швидко схопилася, підбігла до вікна, відчинила його й виглянула в парк.

Юлія пішла за нею, обняла її однією рукою і ніжно, сумно попросила, щоб вона остерігалася осіннього вітру й намагалась якомога зберегти спокій, що його лейб-медик уважав таким цілющим для неї. Але князівна відповіла, що саме холодне повітря з відчиненого вікна бадьорить і зміцнює її.

Зі щирим почуттям, що йшло з глибини серця, Юлія завела мову про недавнє минуле, коли над ними був запанував якийсь похмурий, грізний дух, про те, що їм треба напружити всю свою душевну силу, щоб не розгубитися від страшних подій, які їй самій навіяли крижаний страх, — так можуть лякати людину хіба що привиди. Вона мала на увазі перш за все загадкову сутичку княжича Гектора з Крейслером, за якою, мабуть, стоїть щось жахливе, бо ж усе аж надто явно свідчить про те, що бідолашний Йоганнес мав загинути від руки мстивого італійця і врятувався, як запевняє майстер Абрагам, тільки дивом.