Розділ «Життєва філософія кота Мура Переклавз німецької Євген Попович»

Майстре! В моїй душі запанував якийсь особливий, цілющий спокій; може, мені тут об’якоритися? Коли я недавно гуляв біля озерця посеред великого монастирського саду й побачив у воді своє відображення, що йшло поряд зі мною, то сказав сам до себе: «Той чоловік, що гуляє он там, унизу, не відстаючи від мене, — спокійна й розважна людина, він уже не шаліє і не залітає в туманні, необмежені простори, а твердо тримається знайденої дороги, і для мене велике щастя, що той чоловік — не хто інший, як я сам». А колись з іншого озера на мене дивився зловісний двійник. Та годі, годі про це! Майстре, не називайте мені нічийого імені, не розповідайте мені ні про що, навіть про того, кого я проткнув шпагою. Але про себе пишіть якнайбільше. Ченці прийшли на пробу, і я кінчаю свою історичну хроніку, а разом з нею і листа. Прощавайте, дорогий майстре, й не забувайте мене! І т. д. і т. д.»

Майстер Абрагам, самотою гуляючи найдальшими, занедбаними стежками парку, думав про долю свого улюбленого приятеля і про те, як він знов його втратив, тільки-но встигнувши знайти. Він згадував хлопчика Йоганнеса, згадував самого себе в Генієнесмюлі біля фортепіано старого Йоганнесового дядька. Хлопчина, гордо поглядаючи на нього, майже з чоловічою силою відтарабанював найважчі сонати Себастьяна Баха, а він за те потай запихав йому в кишеню пакуночок цукерок. Йому здавалося, що відтоді минуло всього лише кілька днів, і він дивувався, що хлопчина й був тим Крейслером, який тепер, видно, став жертвою дивної, примхливої гри таємничих обставин. І поки він думав про ті минулі часи й про фатальні теперішні події, перед ним постала картина його власного життя.

Його батько, суворий, упертий чоловік, майже силоміць прилучив сина до мистецтва будування органів, яке для нього самого було звичайним буденним ремеслом. Він не терпів, щоб хтось інший, крім самого майстра, брався до органа, тому його підмайстри спершу мусили стати вправними теслями, олов’янниками тощо, аж тоді він їх допускав до внутрішнього механізму. Старий понад усе цінував точність, добротність і зручність інструмента, а його душі, його звучання не відчував, і це якимось дивом позначалось на тих органах, що виходили з-під його руки: їм справедливо закидали різкий, сухий звук. Крім того, старий дуже полюбляв дитячі витребеньки давніх часів. Так, до одного свого органа він приробив царів Давида й Соломона, що під час гри крутили головами, наче з подиву, кожен його інструмент був оздоблений ангелами, що били в литаври, сурмили в сурми й відмірювали такт, півнями, які махали крильми й кукурікали, тощо. Абрагам тільки тоді й міг уникнути заслуженої чи незаслуженої прочуханки й побачити батька зраділим, коли, завдяки своїй винахідливості, придумував якусь нову штуку, — скажімо, майстрував для наступного органа півня, який ще гучніше кукурікав. Боязко й палко чекав він того часу, коли, за ремісничим звичаєм, вирушить у мандри. Нарешті той час настав, і Абрагам залишив батьківську домівку, щоб більше ніколи до неї не вернутися.

Під час тих мандрів, у які він подався в товаристві інших підмайстрів, здебільшого простакуватих гультяїв, він відвідав абатство святого Власія, розташоване у Шварцвальді, й почув там славетний орган старого Йоганна Андреаса Зільбермана[265]. Могутні, прегарні звуки того інструмента вперше відкрили його серцю чари гармонії, він ніби опинився в іншому світі й від тієї хвилини запалав любов’ю до мистецтва, що досі було для нього тяжким ярмом. Але тепер і все попереднє життя, оточення, серед якого він досі обертався, здалися йому такими нікчемними, що він напружив усю силу, щоб вирватися з болота, яке його засмоктувало. Завдяки природженому розумові й кмітливості він домігся величезних успіхів у освіті, опанував багато наук, а все ж таки часто відчував на собі свинцеві гирі колишнього виховання і життя у ницому середовищі. К’яра, зв’язок з цією дивною, таємничою істотою був другою ясною цяткою в його житті, і ці дві події, пізнання гармонії і кохання К’яри, витворили той дуалізм його поетичного буття, що так благотворно подіяв на його терпку, але сильну натуру.

Тільки-но він лишив заїзди й шинки, де в густих хмарах тютюнового чаду лунали сороміцькі пісні, випадок чи, радше, хист до механічних іграшок, що їм він, як уже відомо ласкавому читачеві, вмів надавати відтінку таємничості, привели молодого Абрагама в цілком новий для нього світ, у середовище, де він, завжди залишаючись чужинцем, зміг утриматись лише завдяки суворій манері спілкування з людьми, яка відповідала його вдачі. Та манера ставала дедалі суворішою, і оскільки вона не була виявом простацької брутальності, а ґрунтувалась на ясному, здоровому людському розумові, правильних поглядах на життя і породженій ними влучній іронії, то й виходило, що там, де юнака тільки терпіли, не збивали з ніг, дозрілого чоловіка, в якому вбачали небезпечний елемент, дуже поважали. Нема легше, як імпонувати певним значним особам, що завжди стоять далеко нижче від того рівня, який начебто відповідає їм. Саме про це й подумав майстер Абрагам тієї миті, коли повернувся з прогулянки до рибальської хатини, і голосно, щиро засміявся, від чого йому трохи полегшало на серці.

Глибоку журу, раніше йому зовсім не властиву, навіяв майстрові Абрагаму яскравий спогад про ту мить у церкві абатства святого Власія і про втрачену К’яру.

— Чому, — мовив він сам до себе, — чому саме тепер так часто відкривається рана, яку я вважав давно зарубцьованою? Чому я віддаюсь порожнім мріям, коли, мабуть, треба було б рішуче втрутитись у дію механізму, що його якийсь лихий дух, здається, крутить не в той бік?

Майстра тривожила думка, що його своєрідному життю й діяльності невідомо звідки загрожує небезпека, та потім, як ми вже казали, плин його міркувань звернув на значних осіб, він посміявся з них і відразу відчув полегшення.

Він зайшов до рибальської хатини, щоб нарешті прочитати Крейслерового листа.

А в князівському замку відбувалося щось дивовижне. Лейб-медик сказав:

— Неймовірно! Такого ще не було в практиці! Це виходить за межі будь-якого досвіду!

Княгиня:

— Так і мало статися, і князівна не скомпрометована!

Князь:

— Я суворо заборонив це, але челядь, та crapule[266] ті віслюки, зовсім не мають вух!.. Тепер... хай головний лісничий подбає про те, щоб княжичеві не потрапляв до рук порох!

Радниця Бенцон:

— Хвалити бога, вона врятована! Тим часом князівна Гедвіга виглядала у вікно своєї спальні й подеколи брала кілька акордів на гітарі, тій самій, що її Крейслер сердито викинув у кущі, а потім отримав назад із Юліїних рук, як він казав, освяченою. На канапі сидів княжич Ігнатій і, обливаючись слізьми, скиглив: «Боляче, боляче», — а перед ним — Юлія, що старанно терла в срібну миску сиру картоплю.

Все це стосувалося тієї події, яку лейб-медик цілком справедливо назвав неймовірною і такою, що виходить за межі будь-якого досвіду. Княжич Ігнатій, як ласкавий читач уже не раз помічав, зберіг грайливу невинність і щасливу безпосередність шестирічного хлопчика, а тому кохався в різних іграшках. Серед них була й маленька, вилита з металу гармата, що її княжич використовував для своєї улюбленої гри, яку, проте, влаштовував дуже рідко, бо до неї потрібні були ще деякі речі, які він не завжди мав під рукою, а саме: пучка пороху, чимала шротина і пташка. Коли ж він мав усе це, то шикував своє військо, влаштовував військовий суд над пташкою, що зчинила повстання у втрачених володіннях його вельможного татуся, наладовував гармату і вбивав пташку, спершу намалювавши на грудях у неї чорне серце і прив’язавши її до свічника. Та часом гармата не влучала в ціль, і тоді він докінчував цілком заслужену страту державного злочинця складаним ножиком.

Фріц, десятирічний син садівника, спіймав княжичеві гарненьку строкату коноплянку і, як завжди, отримав за неї крону. Княжич негайно ж закрався до мисливської комори, де саме не було мисливців, справді знайшов там торбину зі шротом та ріг з порохом і запасся всім, що йому було потрібне для екзекуції. Він уже хотів розпочати її, бо строкатий повстанець пищав і всіма приступними йому способами намагався вирватись, коли раптом згадав, яка слухняна стала князівна Гедвіга, й подумав, що негарно було б позбавити її такої втіхи, хай і вона побачить страту малого державного злочинця. Отож він узяв коробку, в якій містилось його військо, під одну пахву, гармату під другу, пташку затис у жменю й тихесенько, бо князь заборонив йому відвідувати сестру, подався до спальні князівни. Вона лежала вбрана на канапі в такому самому каталептичному стані. На лихо, але, як ми побачимо далі, й на щастя, камеристка саме десь вийшла.

Княжич, не зволікаючи, прив’язав пташку до свічника, вишикував своє військо лавами й наладував гармату. Потім підняв князівну з канапи, підвів до столу й оголосив їй, що тепер вона буде генералом, який командуватиме військом, а сам він лишиться князем-володарем, а крім того, вистрілить з гармати, яка вб’є повстанця. Надмір порохових запасів підвів княжича, і він не лише занадто сильно наладував гармату, а ще й розсипав порох по столі. Тільки-но він запалив гніт, пролунав страшний вибух, а до того ще й загорівся розсипаний порох, добре обпікши княжичеві руку. Він голосно закричав і навіть не помітив, що князівна, коли гармата вистрілила, каменем упала на підлогу. Луна від вибуху покотилась коридорами, всі кинулись до спальні, передчуваючи біду, і навіть князь із княгинею, забувши про всякий етикет, вбігли туди разом із челяддю. Камеристки підвели князівну й поклали на канапу, зразу ж послано по лейб-медика й по хірурга. Князь, побачивши на столі іграшки, миттю збагнув, що сталося, і, гнівно блискаючи очима, крикнув княжичеві, який верещав і лементував на цілу кімнату: