Геть, лихі собаки!
Ми філістерам на злість
Бурші-розбишаки!
Хор:
Ессе quam і т. д. і т. д.
Моя імпровізація викликала тривалі, нечувані оплески. Шляхетні юнаки з радощів кидались до мене, брали в лапи і пригортали до своїх схвильованих грудей. Отже, й тут у мені впізнали генія! Це була одна з найкращих хвилин у моєму житті. Потім на честь багатьох великих, славетних котів, насамперед тих, які, незважаючи на свою велич і славу, були далекі від філістерства, що вони довели словом і ділом, ми вигукнули полум’яне «ура!», після чого розійшлися.
Але пунш трохи затуманив мені голову, дахи немов хиталися перед моїми очима, і я насилу утримував рівновагу, користаючись хвостом, як акробати жердиною. Відданий Муцій, помітивши мій стан, допоміг мені і крізь слухове віконце щасливо довів додому.
Голова в мене крутилася, як ніколи досі, я довго не міг
(А. м.) знав не гірше за прозірливу пані Бенцон, та що я саме сьогодні, якраз тепер отримаю від тебе, вірний друже, звістку, моє серце не передчувало. — Так сказав, приємно вражений, майстер Абрагам, коли впізнав руку Крейслера на отриманому листі. Він, не розпечатавши листа, замкнув його в шухляду письмового столу й подався в парк.
Майстер Абрагам уже багато років мав звичку по кілька годин або й по кілька днів не розпечатувати отриманих листів. «Якщо лист нецікавий, — казав він, — то байдуже, коли його прочитаєш, тепер чи згодом; якщо в ньому погана звістка, то я виграю ще кілька радісних чи принаймні спокійних годин; а якщо звістка приємна, то розважна людина може трохи й почекати, щоб раптова радість не забила їй памороки». Цю майстрову звичку, певна річ, треба засудити, бо людина, яка відкладає нечитаними листи, зовсім нездатна бути купцем чи писати політичні або літературні огляди; з цього також дуже добре видно, скільки всілякого лиха чигає на того, хто не здатен бути ні купцем, ні газетярем. А що стосується біографа, який пише ці рядки, то він анітрохи не вірить у стоїчну байдужість майстра Абрагама, а пояснює цю його звичку швидше нерішучістю чи навіть страхом перед таємницею, схованою в листі. Адже це велика, зовсім не схожа ні на яку іншу втіха — отримувати листи, тому нам приємні й особи, що з їхніх рук ми отримуємо цю втіху, а саме листоноші, як зауважив уже десь один дотепний письменник. Це, сказати б, такий собі милий самообман. Біограф пригадує, що коли він, ще бувши студентом, з тугою в серці довго й надаремне очікував листа від однієї любої йому особи, то слізно благав листоношу, щоб той якнайшвидше приніс йому листа з рідного міста, і за те обіцяв дати йому добру винагороду. Листоноша з хитрою міною взявся зробити все, що треба, й через кілька днів, коли справді надійшов лист, переможно вручив його, ніби тільки від нього залежало, дотримає він слова чи ні, і спокійно сховав до кишені гроші на пиво. Проте біограф, може, теж надто схильний до самообману, не знає, чи й ти, любий читачу, розпечатуєш листи з таким почуттям, як він, — з великою радістю, але водночас і з дивним острахом, від якого в тебе аж серце колотиться, хоч навряд чи в листі є щось дуже важливе для тебе. Може, це те саме почуття, яке стискає нам груди, коли ми заглядаємо в пітьму свого майбутнього, і якраз тому, що досить легенько натиснути пальцями, щоб таємне стало відомим, та мить, коли ми розпечатуємо листа, і сповнює нас такою тривогою. І справді, скільки прекрасних надій поламано разом з тією фатальною печаткою, скільки чудових образів, які ми виплекали в своїй душі і які були втіленням наших палких бажань, обернулися в ніщо! Той аркуш паперу став ніби магічним закляттям, що висушило квітучий сад, де ми мріяли гуляти, і життя постало перед нами негостинною, понурою пустелею. Та коли й нам здається, що не завадить трохи набратися духу, перше ніж довірити таємницю, сховану в листі, легенькому натискові пальців, то, мабуть, можна виправдати й звичку майстра Абрагама, яку ми засуджували: зрештою, цю звичку засвоїв і сам біограф від тієї фатальної пори, коли майже кожен лист, що його він отримував, скидався на скриньку Пандори, з якої, тільки-но її відчиниш, вилітали на світ божий тисячі нещасть і неприємностей. Хоч майстер Абрагам замкнув капельмейстерів лист у шухляду свого бюрка, чи письмового столу, і подався гуляти в парк, ласкавий читач усе-таки негайно взнає до слова, що в ньому було. Йоганнес Крейслер писав:
«Любий майстре!
«La fin couronne les oeuvres»[245], — міг би я вигукнути, як лорд Кліффорд у Шекспіровому «Генріхові VI», коли високоблагородний герцог Йоркський завдав йому смертельного удару. Бо мій капелюх — Бог свідок! — тяжко поранений упав у кущі, і я за ним навзнак, мов той, про якого після бою кажуть: «Він поліг» або «Його скосила куля». Але такі небораки рідко підводяться, а ваш Йоганнес, любий майстре, схопився, та ще й дуже швидко. Про свого тяжко пораненого товариша, який, щоправда, впав не поряд зі мною, а полетів через мою голову чи, радше, з моєї голови, я не міг подбати, бо мав інший клопіт — зробивши добрячий стрибок убік (я вживаю це слово не в філософському і не в балетному його значенні, а тільки в гімнастичному), я ухилився від дула пістолета, якого хтось не далі як за три кроки націлив просто в мене. Але я зробив щось іще більше: раптово перейшов від оборони до нападу, кинувся на напасника і без зайвих церемоній устромив у нього свою шпагу. Ви завжди дорікали мені, майстре, за те, що я незугарний в історичному жанрі й нездатен нічого розповісти без зайвих фраз та відступів. Що ви тепер скажете про цей стислий опис моєї італійської пригоди в зіггартсгофському парку, яким великодушний князь так лагідно порядкує, що терпить у ньому навіть бандитів, мабуть, задля приємної різноманітності?
Вважайте все досі сказане, любий майстре, за попередній короткий виклад історичної хроніки, яку я, коли не стане на заваді моя нетерплячка і пан пріор, хочу написати для вас замість звичайного листа. Про саму пригоду в лісі майже нема чого додати. Звичайно, коли гримнув постріл, я відразу збагнув, що ним винагороджували мене, бо, падаючи, відчув пекучий біль з лівого боку голови, яку конректор у Генієнесмюлі слушно називав «упертою». І справді, мій відважний череп виявив упертий опір гидотному олову, тому сліду від рани майже не помітно. Але повідомте мене, любий майстре, повідомте мене відразу, як отримаєте листа, або сьогодні ввечері чи хоча б завтра вранці, в кого я вгородив шпагу? Мені було б дуже приємно почути, що я пролив не звичайну людську кров, а бодай трішки князівської, принаймні сподіваюся, що так воно й було. Отже, майстре, випадок довів мене до вчинку, який пророкував мені злий дух у рибальській хатині! Може, маленька шпага тієї хвилини, коли я вжив її для оборони від убивці, обернулася в страшний меч Немезіди, що карає криваві злочини? Напишіть мені про все, майстре, а насамперед про те, що то за зброя, яку ви дали мені в руки, що то за портрет? Хоч ні, ні, не кажіть мені про це нічого. Нехай цей образ Медузи, від погляду якої скам’янів небезпечний злочинець, залишиться для мене нез’ясовною таємницею. Мені здається, що цей талісман утратить силу, тільки-но я дізнаюсь, який збіг обставин обернув його в чарівну зброю. Чи повірите ви мені, майстре, що я й досі не роздививсь як слід на ваш мініатюрний портрет? Коли вже можна буде, ви розповісте все, що мені потрібно звати, і я передам талісман у ваші руки. А поки що годі про нього! Буду провадити далі свою історичну хроніку.
Коли я ввігнав свою шпагу в згаданого вище напасника і він, навіть не зойкнувши, звалився додолу, я кинувся геть, швидко, мов Аякс[246], бо чув у парку гомін і був певний, що мені загрожує небезпека. Я хотів тікати в Зіггартсвайлер, але в темряві збився з дороги. Я біг усе швидше й швидше, не втрачаючи надії, що знайду дорогу. Я перелазив через канави, видряпувався на кручі і, нарешті, смертельно виснажений, впав у кущах додолу. Раптом перед очима в мене ніби спалахнула блискавка, я відчув гострий біль у голові і прокинувся від глибокого сну. З рани дуже йшла кров, я перев’язав її хусточкою так добре, що краще не впорався б з нею і найдосвідченіший ротний хірург на полі бою, і вже весело, радісно озирнувся навколо. Недалеко від мене здіймалися могутні руїни замку. Ви бачите, майстре, що я, на превеликий свій подив, опинився на Гаєрштайні.
Рана перестала боліти, я почував себе відпочилим і бадьорим. Коли я вийшов з кущів, що правили мені за спальню, сонце вже піднялося над обрієм і посилало на ліс і луки своє яскраве проміння, немов радісне ранкове вітання. Пташки прокинулись у кущах і, щебечучи, купалися в прохолодній росі, тоді раптом шугали вгору. Глибоко піді мною, ще огорнутий нічним туманом, лежав Зіггартсгоф, але невдовзі туман розвіявся, і з нього з’явились дерева й кущі, охоплені золотим полум’ям. Озеро в парку скидалося на сліпуче, осяйне дзеркало, рибальська хатина була як маленька біла цятка біля нього; мені здавалося, що я навіть чітко бачу місток. Перед моїм внутрішнім зором постав учорашній день, але вже як давно минулий час, від якого нічого не лишилося, крім сумного спогаду про навіки втрачене; той спогад крає серце і водночас сповнює його солодкою втіхою. «Дурню, що ти, власне, хочеш цим сказати? Що ти навіки втратив у той давно минулий вчорашній день?» — чую, питаєте ви мене. Ох, майстре, ось я знов стою на самісінькій вершині Гаєрштайна, знов простягаю руки, наче орлині крила, щоб полетіти туди, де панували солодкі чари, де та любов, що живе поза часом і простором, вічна, як світовий дух, сходила до мене в промовистих райських звуках, сповнених спраглої туги і невситимого бажання! Я знаю, перед самим моїм носом сяде якийсь голодний опонент, — хай би його дідько вхопив, — і задля шматка земного ячного хліба почне сперечатися, глузливо питати мене, чи може таке бути, щоб звук мав сині очі. Я наводжу йому найпереконливіший доказ, що звук, власне, є ще й поглядом, який сяє нам із країни світла крізь роздерту запону хмар; та опонентові цього мало, він питає про лоб, волосся, рот і губи, про руки й ноги і, злісно всміхаючись, висловлює сумнів, що в простого, чистого звука можуть бути всі ці органи. О господи, я знаю, що має на думці цей шельма: тільки те, що поки я glebae adscriptus[247], як він і решта людей, поки всі ми харчуємось не самим лише сонячним промінням і не тільки величаємось за кафедрою, а подеколи мусимо сідати й на інше сідало, то та вічна любов, та вічна туга, яка нічого не хоче, крім себе самої, і про яку може блягузкати кожен дурень... Майстре, я б не хотів, щоб ви стали на бік голодного опонента, мені було б дуже прикро, якби ви так вчинили. І скажіть самі — хіба ви знайшли б для цього бодай хоч якусь поважну підставу? Хіба я коли-небудь виявляв нахил до немудрих, нудних школярських витівок? Хіба я, доживши до зрілого віку, не лишився тверезим і розважним? Хіба я колись висловлював бажання, як мій брат у перших Ромео, стати рукавичкою, аби тільки мати змогу цілувати Джульєттину щоку? Повірте, майстре, хай люди кажуть що завгодно, а я в голові нічого не плекаю, крім нот, а в душі й у серці — нічого, крім звуків, а то як у біса я зміг би компонувати такі пристойні, стримані церковні мелодії, як та вечірня, що лежить, щойно закінчена, на моєму письмовому столі? Але я знов звернув убік від своєї історії. Отже, розповідаю далі.
Здалеку почулася пісня — співав її дужий чоловічий голос. Вона лунала все ближче й ближче. Скоро я побачив ченця-бенедиктинця, що, йдучи вниз стежкою, співав латинський гімн. Неподалік від мене він зупинився, перестав співати, скинув крислатого бриля, витер хусточкою піт з лоба, озирнувся навколо і зник у заростях. Мені захотілось приєднатися до нього. Чернець був не просто дебелий, а таки гладкий, сонце припікало дедалі дужче, тож я подумав, що він, мабуть, шукає в холодку місця для відпочинку. Так воно й було, бо, зайшовши в зарості, я побачив, що велебний отець розташувався на замшілому камені. Трохи вищий прискалок поряд із ним правив йому за стіл; він розстелив на ньому білу хустку, дістав із саков хліб та печену пташку й почав усе те всмак наминати. «Sed praeter omnia bibendum quid»[248], — сказав він сам до себе, дістав з кишені срібну чарку й налив у неї вина з обплетеної лозою пляшки. Він уже підніс чарку до уст, коли я підійшов до нього й сказав:
— Слава Ісусу Христу!
Тримаючи чарку біля рота, він підвів очі, і я миттю впізнав свого давнього, доброго приятеля з бенедиктинського абатства у Канцгаймі, чесного отця Гілярія, регента хору.
— Навіки слава, — промурмотів отець Гілярій, витріщивши на мене очі.
Я відразу згадав про свою пов’язку, яка, мабуть, надавала мені дивного вигляду, і сказав:
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Малюк Цахес» автора Ернст Теодор Амадей Гофман на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Життєва філософія кота Мура Переклавз німецької Євген Попович“ на сторінці 57. Приємного читання.