Розділ «Життєва філософія кота Мура Переклавз німецької Євген Попович»

— Мабуть, вийшло по-дурному, — всміхнувшись, відповів майстер, — мабуть, вийшло по-дурному, що мені сьогодні довелось постати перед вами старим плаксивим йолопом; але сузір’я хочуть, щоб я нарешті розповів вам про ту пору свого життя, про яку так довго мовчав. Ходіть сюди, Крейслере, гляньте на цей грубезний фоліант, це найцінніша річ, яку я маю, спадок одного мага, якого звали Северіно. Я саме сидів тут, читав про всілякі дивні речі й роздивлявся на К’яру, яка в цій книзі зображена, аж раптом ви вскакуєте до мене, не тямлячи себе зі страху, й починаєте казати зневажливі слова про мою магію тієї миті, коли я захоплено згадую про найкраще з див, яке я доконував у квітучі роки свого життя!

— То розкажіть і мені про нього, — вигукнув Крейслер, — щоб я міг плакати разом з вами!

— Немає нічого дивного в тому, — почав майстер Абрагам, — немає нічого дивного в тому, що я, тоді молодий і дужий, приємний на вигляд, аж надто беручкий до праці й спраглий слави, так перепрацювався, роблячи великий орган для собору в Генієнесмюлі, що захворів. Лікар сказав мені: «Походіть, шановний майстре, походіть по горах та долинах, по широкому світі». Так я й зробив і задля жарту скрізь видавав себе за механіка та показував людям прецікаві штуки. Все виходило в мене дуже добре й давало мені багато грошей, поки я не зустрівся з чоловіком, що звався Северіно; він немилосердно висміяв мене і мої штуки й мало не примусив повірити разом з темним простолюдом, що він у спілці з дияволом чи принаймні з якимись іншими, пристойнішими духами. Найбільшу цікавість викликала його жінка-оракул — штука, яка пізніше була відома під назвою «Невидимої дівчини». Посеред кімнати до стелі була підвішена куля із найтоншого, найпрозорішого скла, і з неї, немов легенький віддих, доходили відповіді на питання, звернені до якоїсь невидимої істоти. Не тільки незбагненність цього дивного феномена, але й зворушливий голос невидимого духа, що проникав у саме серце, влучність відповідей і справжній хист передбачення забезпечували штукареві нечуваний успіх. Я доступився до нього й почав розповідати про свої механічні штуки, та він поставився до всіх моїх знань зневажливо, хоч і в іншому розумінні, ніж ви, Крейслере, й загадав мені, щоб я зробив йому водяний орган[194] для домашнього вжитку, хоч скільки я доводив, так само як доводив покійний придворний радник Майстер Геттінгенський у своєму трактаті «De veternm hydraulo»[195] що на такому органі нічого не заощадиш, крім хіба що кількох фунтів повітря, яке, хвалити бога, ми поки що скрізь маємо задарма. Врешті Северіно сказав мені, що йому потрібні ніжніші, ніж у звичайного органа, звуки цього інструмента, щоб помагати ними невидимій істоті, й погодився відкрити мені таємницю, коли я заприсягнуся святим причастям, що ні сам не скористаюся нею, ні зраджу її іншим, хоч він гадає, що нелегко було б скопіювати його шедевр без... — тут він затнувся й надав своєму обличчю таємничого, солодкого виразу, як небіжчик Каліостро, коли він розповідав дамам про свій чаклунський екстаз. Прагнучи побачити Невидиму, я пообіцяв зробити водяний орган, якщо тільки зможу йому догодити, і відтоді маг почав виявляти до мене довіру, навіть полюбив мене, бо я охоче робив йому різні послуги. Одного дня, саме як я йшов до Северіно, на вулиці збіглася юрба людей. Мені сказали, що якийсь ошатно вбраний чоловік упав додолу непритомний. Я проштовхався ближче і впізнав Северіно — його вже підняли й несли до найближчого будинку. Лікар, що саме нагодився, почав його приводити до тями. Після кількох різних спроб Северіно глибоко зітхнув і розплющив очі. Погляд, який він спрямував на мене з-під судомно насуплених брів, був жахливий: у ньому моторошним вогнем палали всі страхи і муки боротьби зі смертю. Губи в нього ворухнулися, він хотів щось сказати, але не зміг. Нарешті він кілька разів значуще вдарив рукою по кишені жилета. Я засунув туди руку і витяг в’язку ключів. «Це ключі від вашого помешкання?» — запитав я, і він кивнув головою. «А цей, — спитав я далі, підносячи один ключ йому до очей, — від вашого кабінету, куди ви мене ніколи не пускали?» Він знову кивнув головою. Та коли я хотів ще щось запитати, він, немов у смертельному страху, почав охкати й стогнати, і на лобі в нього виступив холодний піт. Нарешті він простяг руки, з’єднав їх колом, ніби щось обіймав, і показав на мене. «Він, здається, хоче, — мовив лікар, — щоб ви подбали про його речі й апарати, а на випадок смерті забрали їх собі». Северіно ще дужче закивав головою, нарешті, зібравшись на силі, крикнув: «Corre!»[196] і знову зомлів. Я швидко побіг до його помешкання, тремтячи з цікавості й нетерплячки, відчинив кабінет, де сподівався знайти таємничу Невидиму дівчину, і був вельми здивований, побачивши, що там нікого нема. Єдине вікно було щільно завішене, тож світло майже не проникало всередину, а на стіні, якраз навпроти дверей, висіло велике дзеркало. Коли я випадково глянув у те дзеркало і в тьмяному світлі помітив свою постать, мене пронизало дивне відчуття, наче я стою на ізольованому стільчику електризаційної машини. І тієї миті голос Невидимої дівчини сказав по-італійському: «Пожалійте мене хоч сьогодні, батьку! Не катуйте мене так жорстоко. Адже ви вже померли!» Я хапливо відчинив двері, щоб у кімнаті стало видніше, але знов не побачив живої душі. «Добре, — промовляв голос, — добре, батьку, що ви прислали пана Ліскова, але він більше не дозволить вам так катувати мене, він розтрощить магніт, а ви не зможете вже встати з могили, в яку він вас покладе, хоч як би ви опиралися, адже ви мертвий і більше не належите до живих». Ви, звичайно, можете собі уявити, Крейслере, який мене пойняв страх, бо я не бачив нікого, а голос чувся біля самого мого вуха. «От чорт, — голосно мовив я, щоб додати собі сміливості. — Хай-но я побачу десь бодай поганеньку пляшечку, то негайно її розіб’ю, якщо навіть сам diable boiteux[197] вискочить зі своєї в’язниці і стане переді мною живий-живісінький, але так...» Раптом мені здалося, ніби ті тихі зітхання, що сповнювали кабінет, долинали зі скрині в кутку, на мою думку, надто малої, щоб у ній могла сховатися людська істота. Проте я підскочив до неї, відсунув засув і побачив, що там справді лежала, скрутившись, мов черв’як, дівчина. Вона пильно глянула на мене великими, дивовижно гарними очима і простягла мені руку, коли я гукнув їй: «Вилазь звідти, ягнятко моє, вилазь, маленька невидимко!» Я схопив її за простягнену руку, і враз моє тіло пронизав електричний удар.

— Стривайте, — перебив його Крейслер, — стривайте, майстре Абрагаме! Що це таке? Коли я вперше випадково торкнувся руки князівни Гедвіги, зі мною було те саме, й щоразу, як вона милостиво подає мені руку, я відчуваю той удар, тільки вже не такий сильний.

— Ага, — відповів майстер Абрагам, — виходить, наша князівна також щось подібне до gymnotys electricus[198], чи raja torpedo[199], чи trichiurus rndfcus[200], якою до певної міри була моя мила К’яра, а може, вона просто грайлива домашня мишка, як та, що дала доброго ляпаса бравому синьйорові Котуньйо, коли він схопив її за спинку, щоб розрізати скальпелем, чого ви, звичайно, й гадки не мали робити з князівною. Та про князівну ми поговоримо іншим разом, а тепер вернімося до моєї Невидимої дівчини. Коли я, переляканий несподіваним ударом маленького ската, відскочив назад, дівчина озвалася по-німецькому, надзвичайно приємним голосом: «Ох, не гнівайтесь на мене, пане Лісков, але я інакше не можу, мені так боляче».

Оговтавшись нарешті, я обережно взяв дівчину за плечі й витяг з тієї огидної в’язниці. Переді мною стояла мила істота делікатної будови, на зріст як дванадцятирічна дівчина, але я бачив з форм її тіла, що їй було щонайменше шістнадцять. Гляньте в книжку, там її зображення дуже схоже, і ви визнаєте, що не може бути милішого, виразнішого личка, як у неї, до того ж жоден портрет не віддає чарівного вогню її прекрасних чорних очей, що хоч кому могли запалити серце. Кожен, хто не схибнувся на білосніжній шкірі та лляних косах, визнає те личко вродливим, бо шкіра в моєї К’яри справді була трохи засмаглява, а коси — чорні, як смола. К’яра — ви вже знаєте, що так звали Невидиму дівчину, — К’яра, сумна і змучена, обливаючись рясними слізьми, впала переді мною навколішки і схвильовано мовила: «Je suis sauvee»[201]. Мені стало дуже шкода її, бо я здогадався, що тут діялися страшні речі. Тим часом принесли тіло Северіно, що невдовзі після того, як я його залишив, помер від другого нападу. Побачивши мертвого Северіно, К’яра відразу перестала плакати, споважніла і втупилась у нього поглядом. І аж тоді, як люди почали цікавитись нею і, сміючись, питати, чи це, бува, не та Невидима дівчина, вона пішла до кабінету. Я вважав, що не можна залишати дівчину з мертвим саму, але добрі господарі будинку погодились прихистити її в себе. Коли люди розійшлися і я заглянув до кабінету, К’яра сиділа перед дзеркалом і була якась дивна. Втупившись очима в дзеркало, вона, здавалось, нічого не усвідомлювала, мов сновида. Спершу вона шептала щось незрозуміле, потім її мова стала виразніша. Плутаючи німецькі, французькі, італійські й іспанські слова, вона говорила про речі, що, мабуть, стосувалися якихось невідомих людей. На свій превеликий подив, я згадав, що тепер саме була та година, коли звичайно Северіно змушував свого оракула говорити. Нарешті К’яра заплющила очі й наче міцно заснула. Я взяв сердешну дитину на руки й відніс до господарів будинку. Другого ранку дівчина була весела й спокійна, мабуть, вона аж тепер остаточно збагнула, що стала вільна, й розповіла мені все, що я хотів знати. Хоч ви, капельмейстере, завжди надавали великої ваги походженню, сподіваюсь, ви не будете прикро вражені, коли я скажу, що моя К’яра була всього лише циганською дитиною, яка разом із ватагою своїх брудних одноплемінців, оточених вартою, сиділа на ринку якогось великого міста й смажилась на сонці, коли повз них проходив Северіно. «Ясний пане, дай я тобі поворожу!» — гукнула йому восьмирічна дівчина. Северіно довго дивився малій у вічі, потім справді простяг їй долоню, і щось його страшенно вразило в її ворожінні. Мабуть, він побачив у дівчинці щось особливе, бо відразу підійшов до лейтенанта поліції, який супроводив валку ув’язнених циганів, і сказав, що ладен заплатити чималу суму, якщо йому дозволено буде забрати з собою маленьку циганку. Лейтенант сердито відповів йому, що тут не невільницький ринок, але додав, що дівчинку, власне, не можна вважати за справжню людину й у в’язниці вона буде тільки заважати, отже, добродій може її забрати, якщо погодиться внести десять дукатів у касу міського притулку для бідних. Северіно відразу дістав гаманця й відрахував дукати. К’яра та її стара бабуся, які чули весь цей торг, почали кричати й голосити, вони не хотіли розлучатися. Та підійшли вартові, запхнули стару на підводу, готову до від’їзду, лейтенант, вважаючи, мабуть, тієї хвилини свій гаманець за касу міського притулку, сховав у нього блискучі дукати, а Северіно потяг за собою маленьку К’яру, яку намагався втішити тим, що на тому самому ринку, де знайшов дівчинку, купив їй гарну нову сукенку, та ще й нагодував її солодощами. Северіно, напевне, вже тоді плекав думку про штуку з Невидимою дівчиною і в маленькій циганці добачив усі дані, потрібні для такої ролі. Крім відповідного виховання, він намагався впливати і на її організм, який і так мав властивість дуже збуджуватись. До такого збудженого стану, коли в дівчині прокидався пророчий хист, він доводив її штучними засобами — згадайте Месмера[202] та його страхітливі досліди, — й щоразу вдавався до них, як їй треба було виступати з пророцтвами. Фатальна випадковість дала йому змогу здогадатись, що коли дівчинка витримувала якийсь біль, вона особливо розпалювалась, тоді її здатність проникати в чужу душу збільшувалась до межі неймовірного і вона ставала ніби ясновидицею. Відтоді той страшний чоловік перед кожним виступом жорстоко мучив її, щоб довести до стану найбільшого ясновидства. Бідолашній К’ярі додавало муки й те, що вона, коли Северіно не було вдома, мусила сидіти скорчена у своїй скрині, часто навіть цілий день, щоб ніхто не викрив її присутності, якби випадково пробрався до кабінету. В тій скрині вона також переїздила з Северіно від одного міста до другого. Доля К’яри була гірша й страшніша, ніж доля того карлика, якого возив із собою відомий Кемпелен[203] і який, схований у ляльку, що зображала турка, повинен був, удаючи автомата, грати в шахи. В столику Северіно я знайшов чималу суму грошей у золоті й паперах, і завдяки цьому мені пощастило забезпечити К’ярі пристойний прибуток. Апарат для оракула, тобто акустичні пристрої в кімнаті й кабінеті, а так само й інше штукарське знаряддя, яке не можна було перевезти, я знищив, але, згідно з чітко виявленою волею небіжчика, скористався багатьма його таємницями. Влаштувавши всі ці справи, я сумно попрощався з малою К’ярою, яку добрі господарі хотіли прийняти за дитину, і виїхав з міста. Адже минув цілий рік, пора було вертатися в Генієнесмюль, де високоповажний магістрат чекав, щоб я полагодив їхній міський орган, та небові чомусь захотілося, щоб я залишився штукарем, тому воно дало змогу одному клятому шахраєві вкрасти в мене гаманець, у якому зберігалось усе моє багатство, і таким чином змусило мене, вже відомого на той час механіка, який мав багато атестатів та патентів, задля шматка хліба показувати свої штуки.

Якось в одному містечку неподалік від Зіггартсвайлера я ввечері сидів і майстрував чарівну скриньку, коли це відчинилися двері, до кімнати зайшла незнайома жінка й вигукнула: «Ні, я не могла довше витримати, мусила приїхати до вас, пане Лісков, а то померла б з туги! Ви мій володар, я готова до ваших послуг!» І кинулась до мене, хотіла впасти мені до ніг, але я взяв її в обійми — то була К’яра! Я насилу впізнав дівчину, вона виросла на добрий лікоть, зміцніла, хоч і не втратила своєї делікатної будови. «Мила моя, кохана К’яро!» — вигукнув я, зворушений до глибини душі, і пригорнув її до своїх грудей. «Правда, пане Лісков, ви дозволите мені залишитись у вас? — мовила дівчина. — Не відштовхнете бідну К’яру, яка завдячує вам волю і життя?» З цими словами вона кинулась до скрині, яку саме вніс поштовий служник, тицьнула хлопцеві в руку стільки грошей, що той, збаранівши, метнувся до дверей і промурмотів: «От бісова циганочка!», — відчинила скриню, витягла цю книжку й дала мені, кажучи: «Нате, пане Лісков, це найкраща річ зі спадку Северіно, яку ви забули», — а поки я гортав книжку, спокійно почала розпаковувати вбрання й білизну. Можете собі уявити, Крейслере, в яке незручне становище поставила мене мала К’яра, але... пора тобі, хлопче, навчитись трохи шанувати мене, а то, коли я допомагав тобі потай рвати в дядьковому садку спілі груші, а замість них чіпляти на дерево дерев’яні, відповідно підмальовані, або наливати скислого померанцевого напою в поливальницю, якою він поливав свої каніфасові панталони, відбілюючи їх на моріжку, від чого на них виступали гарні мармурові візерунки, — одне слово, коли я підбивав тебе на шалені витівки, ти бачив у мені лише блазня, у якого взагалі немає серця або принаймні воно сховане під такою грубою блазенською курткою, що я не чую, як воно б’ється. Не хвались, голубе, своєю вразливістю, своїми слізьми, бо бачиш — ось я знов починаю огидно рюмсати, як вічно ти рюмсаєш. Але хай йому біс, щоб я оце на старість відкривав перед шмаркачем свою душу, як chambre gamie[204].

Майстер Абрагам підійшов до вікна і виглянув у темряву. Буря стихла, чутно було, як нічний вітер струшував з дерев у лісі поодинокі краплі. Здалеку, з того боку, де був замок, долинала весела танцювальна музика.

— Видно, княжич Гектор хоче перед partie a la chasse[205]трохи пострибати, — мовив майстер Абрагам.

— Ну, а що з К’ярою? — запитав Крейслер.

— Добре робиш, — повів далі майстер Абрагам, знеможено опускаючись у крісло, — добре робиш, сину мій, що нагадуєш мені про К’яру, бо цієї фатальної ночі я мушу випити чашу гірких спогадів до останньої краплі. Ох, дивлячись, як хазяйновито К’яра вештається по кімнаті, якою чистою радістю сяють її очі, я відчув, що не зможу ніколи розлучитися з нею, що вона повинна стати моєю дружиною. А проте я сказав їй: «Але ж, К’яро, що я робитиму з тобою, коли ти залишишся тут?» Дівчина підійшла до мене і сказала дуже поважно: «Майстре, в тій книжці, що я вам принесла, ви знайдете докладний опис оракула, та ви й самі бачили всі ті пристрої. Я хочу бути вашою Невидимою дівчиною!» — «К’яро, — приголомшено вигукнув я, — К’яро, що ти кажеш? Як ти можеш вважати мене другим Северіно?» — «О, не нагадуйте мені про Северіно», — відповіла К’яра. Та чи варто докладно розповідати вам про все це, Крейслере, ви й самі знаєте, що я здивував світ Невидимою дівчиною, але повірте: мені відразно було б збуджувати якимись штучними засобами свою любу К’яру чи якось інакше обмежувати її волю. Вона сама визначала час і годину, коли відчувала в собі силу чи, швидше, коли могла б відчути силу грати роль Невидимої дівчини, і тільки тоді мій оракул промовляв. Крім того, грати цю роль стало потребою для моєї маленької помічниці. Певні обставини, про які ви довідаєтесь потім, привели мене до Зіггартсвайлера. Мені хотілося оточити свої виступи тут цілковитою таємницею. Я зупинився у відлюдному будинку вдови князівського кухаря й через неї розпустив чутку про свої дивовижні штуки. Дуже швидко та чутка дійшла до двору. Все сталося так, як я й сподівався. Князь — я маю на думці батька князя Іренея — сам знайшов мене, і моя провидиця К’яра виявилась тією чарівницею, яка, немов натхнена неземною силою, часто відкривала князеві його власну душу, тож чимало туманного в ній він тепер побачив і зрозумів. К’яра, що стала моєю дружиною, мешкала в одного надійного, відданого мені чоловіка в Зіггартсгофі й приходила до мене тільки смерком, тому її присутність залишалась таємницею. Бо ж бачите, Крейслере, люди так прагнуть див, що хоч штуку з Невидимою дівчиною неможливо показати без участі людської істоти, вони вважали б, що їх дурять і беруть на кпини, якби довідалися, що Невидима дівчина — істота з плоті й крові. Ось чому в тому місті, де помер Северіно, його після смерті всі лаяли й називали брехуном, коли стало відомо, що пророкувала в його кабінеті маленька циганка, і ніхто не оцінив майстерно зробленого акустичного пристрою, завдяки якому голос ніби виходив зі скляної кулі. Старий князь помер, мені остогидли мої штуки й необхідність ховати К’яру, я хотів вернутися зі своєю любою дружиною в Генієнесмюль і знов узятись до органів. Та одного вечора, коли К’яра мала востаннє грати роль Невидимої дівчини, вона не прийшла, довелось відсилати цікавих ні з чим. Серце моє калатало від тривожного передчуття. Вранці я помчав до її помешкання й довідався, що К’яра вийшла з дому о звичайній годині. Ну, чого ти витріщив на мене очі, хлопче? Сподіваюсь, ти не ставитимеш мені дурних запитань? Адже й так зрозуміло — К’яра безслідно зникла, і ніколи, ніколи більше я її не бачив!

Майстер Абрагам схопився з крісла й кинувся до вікна. Глибоке зітхання свідчило, що з роздертої рани в серці знов закапала кров. Крейслер мовчанкою вшанував глибоку скорботу старого.

— Вам уже пізно, — після довгої мовчанки озвався майстер Абрагам, — вам уже пізно вертатися до міста, капельмейстере. Скоро північ, а надворі, самі знаєте, блукають лихі двійники та всяка інша нечиста сила і можуть вас збаламутити. Лишайтеся в мене. Безглуздо, цілком безглуздо було б

(М. п. д.) якби такої непристойної витівки хтось допустився у священному місці, тобто в аудиторії. Моє серце так стискається, так йому тісно в грудях, у голові снують такі високі думки, що я не можу писати далі, мушу відкласти перо й трохи прогулятися.

Мені полегшало, і я вертаюся до письмового столу. Але те, що сповнює моє серце, вилітає з уст і з-під пера поета! Колись я чув, як майстер Абрагам розповідав, що в одній старовинній книжці писалося про якогось дивного чоловіка: в тілі його начебто струменіла особлива materia peccans[206], що виходила тільки крізь пальці. Але він підкладав під руку гарний білий папір, збирав шкідливу рідину, що шумувала в його тілі, й називав ті відходи віршами, які йшли з глибини душі. Я вважаю те оповідання злісною сатирою, але мушу признатися, що часом і мене всього, до самих лап, пронизує дивне відчуття — я б назвав його духовною сверблячкою — і змушує записувати все, що я думаю. Таке зі мною діється й тепер — нехай воно мені зашкодить, нехай обмежені коти в своєму засліпленні лютують, навіть спробують на мені, чи гострі мають пазурі, але я мушу вилити свої почуття!

Мій господар сьогодні цілий ранок читав оправлений у свинячу шкіру том in quarto[207], а коли, як завжди в таку пору, вийшов, то залишив книжку на столі розгорнену. Я негайно стрибнув на стіл і, з властивою мені цікавістю до наук, заходився обнюхувати, що то за книжка, яку так пильно студіював мій господар. То була чудова, цінна праця старого Йоганна Куніспергера[208] про вплив сузір’їв, планет і дванадцяти знаків зодіаку на природу. Так, я маю цілковите право назвати цю працю чудовою і цінною, бо ж хіба, поки я читав її, мені не відкрилась ясно, як на долоні, таємниця мого буття, мого шляху на цій планеті? Ох, поки я пишу ці рядки, над моєю головою палахкотить прекрасне сузір’я, мій вірний супутник, споріднений зі мною, воно осяває мою душу, і душа випромінює те світло назад. Так, я відчуваю на своєму чолі пекуче, мов жар, проміння хвостатої комети, я сам блискуча хвостата зірка, небесний метеор, що грізно й пророчо, в ореолі слави летить над всесвітом. І так само як комета затьмарює своїм блиском усі зірки, так і ви, коти, інші тварини й люди — всі ви зникнете в пітьмі ночі, якщо я не ховатиму своїх талантів, а засвічу, як годиться, їхній світоч! А це залежить тільки від мене. Але хоч з мене, хвостатого духа світла, променіє моя божиста природа, хіба я не поділяю долі всіх смертних? Я маю занадто добре і вразливе серце, легко переймаюся горем слабших і через це впадаю у сум і тугу. Хіба ж я не пересвідчуюсь на кожному кроці, що я самітний, ніби в безлюдній пустелі, бо належу не теперішній, а майбутній добі високої освіченості, оскільки тут немає жодної душі, здатної захоплюватись мною, як я того заслуговую? А мені так приємно, коли мною захоплюються, навіть хвала простих, неотесаних молодих котів невимовно тішить мене. Я знаю, як викликати в них безмежний подив, та що з того, коли вони, незважаючи на всі свої зусилля, не можуть попасти в тон фанфар, які ясять мені хвалу, хоч би скільки кричали «няв, няв»! Доводиться сподіватись на нащадків, вони напевне поцінують мене. А тепер нехай би я написав філософський твір — хто проникне в глибину мого духу? Нехай би я принизився до драми — де ті актори, що спромоглися б заграти її? Чи хай би я звернувся до іншого літературного жанру, наприклад, до критики, яка мені тим більше личить, що я здіймаюся понад усіма, кого звуть поетами, письменниками, митцями, як ідеал довершеності, отже, тільки єдиний можу висловити компетентний присуд, — хто зможе піднятися туди, де я ширяю, хто зможе перейняти мої погляди? Чи є на світі лапи або руки, гідні увінчати мене лавровим вінком? Але я знаю на це спосіб: я увінчаю себе сам, і кожен, хто насмілиться смикнути за той вінок, відчує, які гострі в мене пазурі, перед ними ніхто не встоїть. Адже на світі є такі заздрісні тварюки, мені навіть часто сниться, ніби вони нападають на мене, і, уявляючи, що треба боронитись, я вганяю свою гостру зброю собі ж таки в обличчя й роздряпую свій прекрасний вид. Мабуть, і в шляхетному почутті власної гідності домішано трохи підозріливості, інакше й бути не може. От і недавно, коли юний Понто, розмовляючи на вулиці про останні новини з кількома молодими пуделями, навіть не глянув на мене, хоч я й сидів біля віконця рідного льоху не далі як за шість ступнів від нього, я сприйняв це як прихований випад проти моєї доброчесності й досконалості. Неабияк обурило мене й те, що коли я дорікнув тому дженджикові, він почав запевняти, що справді не помітив мене.

Але вже пора, щоб ви, о споріднені душі серед прекрасних майбутніх поколінь, — як я хотів би, аби ви вже тепер були серед нас і, маючи під рукою розумні думки про велич Мура, висловлювали їх так гучно, щоб, крім них, більше нічого не можна було почути, — довідались докладніше про те, що в молодості сталося з вашим Муром. Отже, слухайте уважно, дорогі мої, настає чудова хвилина в моєму житті!

Почались березневі іди, на дах лилося яскраве, лагідне проміння весняного сонця, і в моїх грудях розгорялося тихе полум’я. Вже кілька днів мене не полишав якийсь дивний неспокій, якась незнана, але солодка туга; не встигав я трохи заспокоїтись, як скоро знову впадав у такий стан, що мені й не снився ніколи!

Неподалік від мене із слухового віконця легко й нечутно вилізла одна істота — о, немає слів, щоб змалювати красуню! Вона була вся біла, тільки чорна оксамитова шапочка прикривала гарненьке чоло, а на тендітних ногах були такі самі чорні панчішки. Прекрасні, зелені, мов трава, очі палахкотіли солодким вогнем, легенькі порухи ледь загострених вушок свідчили про доброчесність і розум, а у хвилястих помахах хвоста виявлялась грація і ніжна жіночість!

Красуня, мабуть, не бачила мене, вона дивилась на сонце, мружила очі й чхала. О, цей звук відгукнувся в моїй душі солодким тремтінням, у скронях у мене загупало, кров закипіла в жилах, серце ладне було вискочити з грудей, і невимовно болісний захват, що перевернув у мені все, вилився в протягле «няв!» Крихітка швидко повернула голову, глянула на мене, в її очах майнув страх, чарівна дитяча несміливість. Невидимі лапи з непереборною силою рвонули мене до неї, та не встиг я підскочити, щоб обняти її, як вона швидко, мов тінь, зникла за димарем. Охоплений люттю й розпачем, я оббігав весь дах, жалібно лементуючи, та дарма — вона не вернулася. Ох, як мені було тяжко! Шматок не ліз мені в горло, науки остогидли, я не міг ні читати, ні писати.