Розділ «Життєва філософія кота Мура Переклавз німецької Євген Попович»

І Крейслер швидко пішов далі.

Уже цілком стемніло, в чорних хмарах спалахували блискавки, гуркотів грім і падали перші, великі краплі дощу. Але з вікна рибальської хатини струменіло ясне світло, і Крейслер квапливо подався туди.

Неподалік від дверей, у широкій смузі світла Крейслер побачив свою власну подобу, свого двійника, що йшов поряд із ним. Не тямлячи себе з ляку, він ускочив у хатину і безсило опустився в крісло, блідий як смерть.

Майстер Абрагам, що сидів біля невеличкого столика, на якому гасова лампа кидала навколо себе сліпуче світло, й читав грубезний фоліант, злякано схопився з місця, підійшов до Крейслера й вигукнув:

— Ради бога, Йоганнесе, що з вами? Звідки ви взялися так пізно й що вас так налякало?

Крейслер насилу заспокоївся і сказав глухим голосом:

— Не інакше, як нас двоє — я і мій двійник, що вискочив з озера й переслідував мене аж сюди. Зжальтеся наді мною, майстре, візьміть свій ціпок з кинджалом і заколіть того негідника. Повірте мені, він божевільний і може довести до загибелі нас обох. То він наслав бурю. В повітрі літають духи і своїми хоралами крають людям серце! Майстре, майстре, приманіть сюди лебедя, нехай заспіває, в моїх грудях пісня завмерла, бо той двійник поклав на них свою білу, холодну, мертву руку, та коли лебідь заспіває, йому доведеться зняти руку і знов пірнути в озеро...

Майстер Абрагам не дав Крейслерові говорити далі, а почав лагідно заспокоювати його, присилував випити кілька чарок вогнистого італійського вина, що було в нього під рукою, і поступово випитав, що все-таки сталося.

Та не встиг Крейслер усього розповісти, як майстер Абрагам, зареготавши, вигукнув:

— От хто вже невиправний фантазер і затятий духовида! Тим органістом, що грав у парку моторошні хорали, був просто нічний вітер, який у своєму нестримному леті видобував звуки зі струн еолової арфи. Так, так, Крейслере, ви забули, що край парку між двома павільйонами напнута еолова арфа[192]. А щодо вашого двійника, який біг поряд з вами у світлі моєї гасової лампи, то я зараз вам доведу, що коли вийду за двері, відразу з’явиться і мій двійник, і взагалі будь-кому, хто ввійде до мене, доведеться терпіти поряд із собою такого chevalier d’honneur[193] свого «я».

Майстер Абрагам вийшов за поріг, і відразу в смузі світла поряд із ним з’явився другий майстер Абрагам.

Крейслер помітив, що зображення кидає сховане вгнуте дзеркало, і розсердився, як кожен, хто повірив у диво, а воно виявилось фокусом. Людина воліє найгірший переляк, ніж природне пояснення того, що їй здалось примарним; вона не вдовольняється цим світом, а хоче щось побачити з іншого, того, якому не треба тілесної оболонки, щоб його було видно.

— Я ніяк не можу, — сказав Крейслер, — я ніяк не можу збагнути, майстре Абрагаме, вашого замилування до таких штук. Ви, наче майстерний кухар, готуєте диво з усіляких гострих спецій і гадаєте, що таким неподобством зможете розворушити людей, уява яких притупилась, мов шлунок у пересиченого гультяя. Нема більшого несмаку, як, показавши людині таку прокляту штуку, від якої в неї аж дух забиває, відразу пояснювати їй, що все це сталося природним способом.

— Природним, природним! — перекривив його майстер Абрагам. — Як людина недурна, ви давно повинні були збагнути, що в світі нічого не відбувається природним способом, нічогісінько! Чи ви, шановний капельмейстере, гадаєте, що коли ми з допомогою приступних нам засобів досягаємо певного наслідку, то першопричина того наслідку лежить у нас перед очима, а не схована в найпотаємніших сховках природи? Проте ви звичайно ставились до моїх штук з пошаною, хоч найдовершенішої з них вам не довелось побачити.

— Ви маєте на увазі Невидиму дівчину? — запитав Крейслер.

— Принаймні, — повів далі майстер, — саме ця штука — хоч це, мабуть, щось трохи більше, ніж штука, — переконало б вас, що часто звичайна механіка, яка найлегше піддається розрахункам, зіткнувшись із найтаємнішим дивом природи, може викликати ефект, який так і лишиться нез’ясовним у буквальному значенні цього слова.

— Гм, — озвався Крейслер, — якщо ви робили все згідно з відомою теорією звуку, якщо зуміли спритно сховати апарат і мали під рукою кмітливу, хитру істоту...

— О К’яро! — вигукнув майстер Абрагам, і в очах у нього блиснули сльози. — О К’яро, моя люба, ласкава дитино!

Крейслер ще ніколи не бачив старого таким схвильованим, бо майстер не любив удаватися в журбу і тугу, а звичайно відганяв від себе ці почуття іронією або жартом.

— Що це за К’яра? — запитав капельмейстер.