Розділ «Життєва філософія кота Мура Переклавз німецької Євген Попович»

— На Іоанна Златоуста, тобто двадцять четвертого січня тисяча сімсот якогось там року рівно опівдні народилась дитина[140] з обличчям, руками й ногами. Батько саме їв горохову юшку і з радощів вилив повну ложку її собі на бороду, і це так насмішило породіллю, хоч вона й не бачила чоловіка, що від її реготу полопали всі струни на лютні в музиканта, який грав для немовляти свого найновішого муркі[141], отож музикант заприсягнувся атласним чепчиком своєї бабусі, що в музиці Ганс Страхопуд довіку буде тупак тупаком. Але батько витер бороду і врочисто проголосив: «Я його справді назву Йоганнесом, проте страхопудом він не буде». Тоді музикант...

— Прошу тебе, — перебив капельмейстера маленький таємний радник, — прошу тебе, Крейслере, не впадай у той свій клятий гумор, бо мені, скажу тобі щиро, аж моторошно стає. Хіба я вимагаю від тебе докладної автобіографії? Я тільки прошу, щоб ти трохи розповів мені про своє життя до нашого знайомства. Справді, тобі нема чого гніватись на мене за мою цікавість, бо єдина причина її — щира прихильність, що йде від самого серця. А крім того, визнай, що поведінка твоя буває інколи досить дивна, тож кожен вважає, що тільки найбурхливіше життя, ціла низка найфантастичніших подій могли замісити й виліпити ту психічну форму, в якій тебе вилито.

— О, яка хибна думка! — мовив Крейслер і тяжко зітхнув. — О, яка хибна думка! Моя молодість схожа на суху пустелю без зелені й квіток, де розум і почуття дрімають у безпросвітній одноманітності.

— Ну ні, — сказав таємний радник, — вона була не зовсім така, принаймні я знаю, що в тій пустелі ріс гарненький садочок з розквітлою яблунею, запах якої забив навіть дух мого найкращого тютюну. Отож я сподіваюсь, Йоганнесе, що ти нарешті поділишся з нами спогадами про свою ранню молодість, які сьогодні, за твоїм же власним визнанням, цілком заполонили твою душу.

— Я також вважаю, — озвався майстер Абрагам, докінчуючи тонзуру для щойно вирізаного капуцина, — я також вважаю, Крейслере, що в такому погідному настрої, як оце у вас сьогодні, найкраще, що ви можете зробити, — це відімкнути своє серце чи свою душу, чи назвіть, як хочете, ту потаємну скриньку з коштовностями, що її ви ховаєте глибоко в собі, і дістати з неї дещо й для нас. Тобто, оскільки ви вже призналися, що, незважаючи на заборону стурбованого дядька, вибігали на дощ і забобонно вислухували пророцтва грому, який завмирав удалині, то розкажіть докладніше про все, що тоді відбувалося. Тільки не брешіть, Йоганнесе, бо ви добре знаєте, що я завжди стежив за вами, принаймні від того часу, як ви надягли перші штани і вам заплели першу кіску.

Крейслер хотів щось заперечити, проте майстер Абрагам швидко обернувся до таємного радника і сказав:

— Ви не повірите, голубе, як наш Йоганнес улягає лихому демонові брехні, коли починає, хоч таке, правда, з ним буває дуже рідко, розповідати про своє дитинство. Як його послухати, то він у тому віці, коли діти ще тільки лопочуть «та-то», «ма-ма» й тикають пальцями у вогонь, уже все помічав і вмів глибоко заглядати в людське серце.

— Ви несправедливі до мене, — покірним голосом мовив Крейслер і лагідно всміхнувся. — Ви дуже несправедливі до мене, майстре! Невже я такий марнославний блазень, що зважився б морочити вам голову порожніми балачками про свої незвичайні розумові здібності, виявлені ще в колисці? Але я питаю тебе, таємний раднику, чи не бувало часом і з тобою такого, що перед твоїм душевним зором, ніби вихоплені з мороку, виникали картини з тієї пори життя, яку декотрі мудрагелі звуть просто рослинним животінням, не добачаючи в ньому нічого, крім голих інстинктів, та й то куди бідніших, ніж у тварин? По-моєму, це не така проста справа, як здається. Вічною таємницею для нас залишиться та хвилина, коли в нашій душі вперше прокидається ясна свідомість! Якби це відбувалося раптово, то ми напевне померли б з ляку. Адже навіть прокидаючись від глибокого сну і враз отямлюючись, ніби наново усвідомлюючи себе, ми першої миті відчуваємо страх, — хто з нас не спізнав його! Одне слово, не вдаючись у зайві мудрування, я все-таки наважуся висловити думку, що кожне сильне психічне враження з тієї пори залишає в нашій душі немовби зернину, яка проростає разом з розвитком наших духовних здібностей, і таким чином усі болі й усі радощі тих досвітніх годин живуть далі в нас: це ті солодкі, тужні голоси любих нам людей, які здаються нам, коли вони будять нас, почутими вві сні і які насправді все ще лунають у наших грудях. А проте я знаю, на що натякає майстер. Він має на гадці не що інше, як пригоду з моєю покійною тіткою. Він ту пригоду заперечує, а я, щоб допекти йому, розповім її саме тобі, таємний раднику, якщо ти пообіцяєш не ставити мені на карб мою трохи надмірну дитинячу чутливість. Те, що я тобі казав про горохову юшку і лютняра...

— Ох, мовчи вже, — перебив капельмейстера таємний радник, — мовчи вже, тепер я добре бачу, що ти хочеш напустити на мене туману всупереч усім добрим звичаям.

— Анітрохи! — вигукнув Крейслер. — Анітрохи, серце моє! Але я все-таки мушу почати з лютняра, бо розповідь про нього — найприродніший перехід до лютні, райські звуки якої навівали на дитину солодкі сни. Молодша сестра моєї матері віртуозно грала на цьому інструменті, запхнутому в наші часи до музичних комор. Солідні люди, що вміли писати, рахувати і зналися ще на дечому, проливали в моїй присутності сльози, згадуючи, як пречудово грала на лютні покійна мамзель Зофі. Тож хіба можна закидати мені, спраглій дитині, те, що я, зовсім безпорадний, ще не здатний виявити свою свідомість у слові, жадібно пив чарівну тугу дивовижних звуків, яку лютнярка виливала з глибини своєї душі! А той лютняр, що грав над моєю колискою, був учителем небіжки. То був приземкуватий, клишоногий чоловічок, і звався він мосьє Туртель. Він носив дуже охайну білу перуку з широким каптурцем на потилиці й червоний плащ. Я все це кажу лише для того, щоб довести, як чітко бачу перед собою образи з тих часів, і щоб ні в майстра Абрагама, ні в когось іншого не виник сумнів, коли я твердитиму, що добре пам’ятаю, як малою, ще навіть не трирічною дитиною сидів на колінах у молодої дівчини, лагідні очі якої освітлювали мою душу, що й досі чую її милий голос, чую, як вона говорить зі мною, як співає мені, що й досі не забув, якою любов’ю і ніжністю до тієї чарівної істоти палало моє серце. Це й була тітка Зофі, яку в родині називали чудним пестливим найменням Фюсхен[142]. Одного дня тітки Фюсхен десь не стало, і я цілий день проплакав за нею. Тоді нянька взяла мене на руки й понесла до кімнати, в якій на постелі лежала тітка, але якийсь літній чоловік, що сидів біля неї, швидко схопився зі стільця і випровадив нас звідти, суворо нагримавши на няньку. Невдовзі після того мене одягли, закутали в теплі хустки й віднесли в зовсім інший будинок до інших людей, які почали запевняти мене, що всі вони також мої дядьки й тітки, що тітка Фюсхен дуже хвора й що коли б я лишився в неї, то й сам захворів би. Минуло кілька тижнів, і мене повернули туди, де я жив раніше. Я плакав, кричав, що хочу до тітки Фюсхен. Опинившись нарешті в її кімнаті, я подріботів до ліжка, на якому колись лежала хвора, і розсунув завіски. Ліжко було порожнє, і якась особа, знов-таки моя тітка, сказала крізь сльози: «Ти вже не знайдеш її, Йоганнесе, вона померла й лежить у землі».

Я добре знаю, що не міг тоді зрозуміти значення цих слів, але й досі, згадуючи ту хвилину, здригаюся від невимовного почуття, яке мене охопило. Сама смерть здавила мене своїм крижаним панциром, її жах пройшов у мою душу й поморозив усі радощі перших дитячих років. Не пам’ятаю, що я робив далі, і, мабуть, так і не згадав би, але мені часто потім розповідали, що я повільно опустив завіски, мовчки, нерухомо постояв кілька хвилин, а тоді, ніби заглиблений у самого себе, розмірковуючи про те, що мені тільки-но сказали, сів на маленький бамбуковий стільчик, який саме трапився мені під руку. Розповідали ще, що в тому тихому смутку дитини, взагалі схильної до найбурхливіших виявів своїх почуттів, було щось страшенно зворушливе й що родичі навіть боялися, чи не матиме це шкідливих наслідків для мого духовного розвитку, бо я кілька тижнів був у такому стані — не плакав, не сміявся, ні в що не грався, не відповідав на ласкаві слова, нічого не помічав навколо себе.

Тієї миті майстер Абрагам узяв у руки химерно порізаний уздовж і впоперек аркуш паперу, підніс його до свічки, і на стіні відбився цілий хор черниць, що грали на якихось дивних інструментах.

— Ого! — вигукнув Крейслер, побачивши чудово скомпоновану групу святих сестер.— Ого! Я добре знаю, майстре, що ви мені хочете нагадати. Але й далі зухвало наполягаю на тому, що ви мене тоді дарма лаяли й називали впертим, нерозумним хлопчиськом, який дисонансовим голосом своєї дурості міг збити з тону й такту співачок і музиканток цілого монастиря. Хіба в той час, коли ви повезли мене до монастиря святої Клариси за двадцять чи тридцять миль від мого рідного міста, щоб я вперше послухав справжню католицьку церковну музику, хіба тоді, кажу, я не мав права на будь-які, навіть найзухваліші пустощі? Коли ж і пустувати, як не в такому віці! І хіба не прекрасно, що, незважаючи на все це, давно приспане горе трирічної дитини прокинулося з новою силою й породило шал, який сповнив мої груди нищівним захватом і болісною тугою? Хіба я не мав права казати і, незважаючи на всі вмовляння, вперто запевняти, що на тому дивовижному інструменті, який зветься trompette marine[143], грала тітка Фюсхен, а не хтось інший, хоч вона давно померла? Чому ви не дали мені пробратися на хори, де я напевне знайшов би тітку в її улюбленій зеленій сукні з рожевими бантами? — На цьому слові Крейслер втупився в стіну й повів далі схвильованим, тремтячим голосом: — Справді, он вона, тітка Фюсхен, вища за всіх черниць, бо стала на стільчик, щоб краще було тримати важкий інструмент!

Але таємний радник підійшов до нього, заступивши відбиток на стіні, взяв його за плечі й сказав:

— Таки було б краще, Йоганнесе, коли б ти не піддавався своїм химерним фантазіям і не торочив про інструменти, яких узагалі не існує в природі, бо я зроду не чув про trompette marine!

— О, — засміявся майстер Абрагам і кинув на стіл аркуш, від чого весь жіночий монастир разом з примарною тіткою Фюсхен та її інструментом зник, — о шановний таємний раднику, пан капельмейстер і сьогодні, як завжди, не фантазер і химерник, яким багато хто хотів би його виставити, а розважний, спокійний чоловік. Хіба не могла лютнярка після своєї смерті успішно опанувати незвичайний інструмент, який, мабуть, ви ще й нині, на свій подив, знайшли б подекуди в жіночих монастирях? Як, невже trompette marine не існує в природі? Ану гляньте, будь ласка, на це гасло в Кохів[144] «Музичний словник», ви ж бо маєте його в своїй бібліотеці!

Таємний радник негайно ж розгорнув словник і прочитав:

— «Цей старовинний, дуже простий смичковий інструмент складається з трьох тоненьких дощечок по сім футів завдовжки і внизу, де інструмент спирається на підлогу, від шести до семи дюймів завширшки, а вгорі — лише два дюйми; дощечки ті склеєні у вигляді трикутника, і весь корпус поволі звужується догори, де до нього прилаштовані кілочки. Одна з тих трьох дощечок править за деку, на якій зроблено кілька резонансних отворів і напнута єдина, досить груба жилова струна. Під час гри інструмент ставлять навскоси перед собою і спираються грудьми на його верхню частину. Великим пальцем лівої руки гравець торкається струни в різних місцях, залежно від того, якої висоти йому потрібен звук, але дуже легенько, десь так, як при флейтіно чи флажолетах на скрипці, а в правій руці тримає смичок і водить ним по струні. Своєрідний звук цього інструмента, схожий на приглушений звук сурми, утворюється завдяки особливій підставці, на якій унизу, на резонансній деці, лежить струна. Та підставка трохи нагадує черевичок, спереду зовсім низенький і тоненький, а ззаду вищий і товщий. На задній частині його й лежить струна; кола по ній водять смичком, вона своїм коливанням рухає то вгору, то вниз передню, легшу частину підставки на резонансній деці, від чого й утворюється гудіння, схоже на приглушений звук сурми».

У таємного радника заблищали очі.

— Зробіть мені такий інструмент! — вигукнув він. — Зробіть мені такий інструмент, майстре Абрагаме, і я закину в куток свою скрипчину, не доторкнуся більше до евфона[145], а дивуватиму двір і ціле місто, граючи пречудові пісні на trompette marine!