Розділ «Життєва філософія кота Мура Переклавз німецької Євген Попович»

Чом серця жар мого тривога студить?

Мені ввижаються краї казкові,

Я сам не свій ходжу, як в сні німому,

Та тільки подих я весни зачую,

Як скину в мить одну важкі окови.

Вгадаю здобич у гіллі густому

Й — о радосте! — за крильце уполюю!

Гадаю, що серед моїх ласкавих читачів не знайдеться жодного, хто б не визнав довершеності цього прекрасного сонета, який вилився з найпотаємніших глибин моєї душі, а ще дужче вони захоплюватимуться мною, коли довідаються, що це взагалі одна з перших моїх віршованих спроб. Проте злостивий професор прочитав його так невиразно й препогано, що я сам насилу впізнав свій твір і, опанований раптовою люттю, мабуть, властивою всім молодим поетам, мало не вискочив зі сховку й не вчепився йому в обличчя, — хай би відчув, чого варті мої пазурі. Але, розважно подумавши, що коли вони вдвох — професор та господар — візьмуться за мене, то однаково вийде на їхнє, я погамував свій гнів, та все-таки мимоволі грізно нявкнув, що неодмінно зрадило б мене, якби господар, дослухавши сонет, знов не зареготав, образивши мене тим реготом ще дужче, ніж професор своєю нечемністю.

— Га-га-га! — гримів він на цілу кімнату. — Цей сонет і справді гідний кота, а проте не розумію вашого жарту. Скажіть, голубе, відверто, куди ви гнете?

Професор, не відповівши, погортав рукопис і знов почав читати:

ГЛОСА

Людний шлях кохання має,

Дружба ходить одинцем.

Всіх кохання опадає —

Дружбу сам шукай тихцем.

Скрізь, куди піду, спіткаю

Муки й пристрасті сваволю,

Чи звикать душі до болю,

Чи до втіхи — сам не знаю.

Сам себе водно питаю: