Розділ «Частина 1 Рак»

Тільки коли він її піднімає, вони бачать, що вона зовсім не нормальна. Нова — так, новенька футболка команди «Тигри Деррі», з номером 19 на спині. Піту на футбол начхати, але інші впізнають номер Річі Ґренадо. Нормальна — ні, вже геть не нормальна. Комір ззаду розірваний, ніби людина, яка її носила, намагалася втекти, але її зловили і смикнули назад.

— Схоже, я помилився, — розчаровано вимовляє Бобер і кидає футболку назад. — Ідемо.

Але, не встигнувши відійти далеко, вони натикаються на дещо нове. Цього разу предмет жовтий, а не червоний. Генрі вибігає вперед і піднімає річ із яскраво-жовтого пластику, любити який можуть тільки малюки. Це валізка для сніданків, на ній Скубі-Ду і друзі, які тікають від якогось будинку з привидами. Як і сорочка, вона здається новою, ніби опинилася тут зовсім недавно, і раптово Генрі стає тоскно на душі. Його охоплює відчуття, що краще було б зовсім не ходити на цю занедбану дорогу за покинутою будівлею… Або хоча б відкласти це на інший день. Проте йому чотирнадцять років, і він водночас думає, що залишати таку справу на потім нерозумно. Коли справа стосується піхви, не можна нічого відкладати на завтра: ти або йдеш, або не йдеш.

— Ненавиджу цей паскудний мультик, — каже Піт, дивлячись над плечем Генрі. — Вони ніколи не перевдягаються, помітив? У кожній серії носять те саме лайно.

Джонсі забирає пластикову валізку зі Скубі-Ду в Генрі й перевертає на бік, де щось приліплено. Божевільне збудження в його погляді зникає, він трохи похмурніє, і Генрі здається, що Джонсі теж шкодує, що вони не пішли постукати м’ячем два на два.

На бічній стінці валізки — наклейка, на якій написано: «Я належу Дуґласу Кейвеллу, Деррі, Мейн, Мейпл-лейн, будинок 19. Якщо хлопчик, якому я належу, загубиться, зателефонуйте 949-1864. Дякую».

Генрі розкриває рот, щоб сказати, що валізка й футболка, напевне, належать комусь із учнів академії йолопів — щоб це зрозуміти, досить поглянути на наклейку, у його пса майже такий самий знак на нашийнику, — але, перш ніж він устигає вимовити хоч звук, лунає крик. Він долинає з дальшої частини будівлі, де влітку старші хлопці грають у бейсбол. Цей крик сповнений болю, але Генрі, не замислюючись ані на секунду, кидається на крик не через це, а через ті нотки здивування, які він у ньому почув, жахливого подиву людини, яку образили або злякали (а може, те й інше) уперше в житті.

Решта біжать за ним. Вони мчать уздовж правої колії, тієї, що ближче до будівлі, одним гуртом: Генрі, Джонсі, Бобер і Піт.

Лунає веселий чоловічий сміх.

— Давай, жери, — хтось говорить. — З’їж, і можеш котитися. Данкен тобі навіть штани віддасть.

— Ага, тільки якщо… — підхоплює інший хлопець, імовірно, Данкен, але замовкає, побачивши Генрі й компанію.

— Гей, хлопці, кінчай! — кричить Бобер. — Кінчай, на хрін!

Друзі Данкена, їх двоє, обидва у формених куртках середньої школи Деррі, розуміють, що в їхньої розваги з’явилися свідки, і розвертаються. Під ними, на колінах, одягнений тільки в труси й одну кросівку, з обличчям, вимазаним брудом, соплями та сльозами, стоїть дитина, вік якої Генрі не може визначити. Ні, він не маленький хлопчик, на що вказує пушок на грудях, але виглядає як малюк. Його яскраво-зелені очі трохи вузькі, як у китайця, і повні сліз.

На червоній цегляній стіні позаду невеликої групи великими білими літерами, вицвілими, але ще розбірливими, написано: «НЕ СКАКАТИ, НЕ ГРАТИ». Очевидно, це означає, що ганяти м’яча і бавитися потрібно не біля будівлі, а на порожньому майданчику, де ще видно доріжки до баз і пітчерську гірку, але хто скаже точно? У наступні роки вони нерідко вимовлятимуть ці слова, які стануть одними з улюблених фразочок їхньої юності і в їхніх вустах не матимуть якогось конкретного значення. «Хто знає?» — можливо, найближче за змістом. Або «Що вдієш?» Вимовляється зазвичай зі знизуванням плечима, усмішкою і розведенням рук.

— А ти що за лайно на паличці? — питає Бобра один із великих хлопців. На лівій руці в нього щось схоже на рукавичку для бейсболу або гольфу, коротше, щось спортивне. Майже голого хлопчиська він намагався змусити з’їсти сухе собаче лайно, яке лежало в цій рукавичці.

— Що ви робите? — з жахом запитує Джонсі. — Хочете змусити його з’їсти це ? Ви що, йобнулись?

Ніс хлопця з гівняшкою в руці заліплений широким білим пластиром, і в Генрі виривається невиразний булькітливий звук — подив, змішаний зі сміхом. Усе сходиться аж занадто ідеально, чи не так? Вони прийшли сюди подивитися на передок королеви школи і, треба ж таке, знаходять тут короля школи, чий спортивний сезон, судячи з усього, закінчився з поламаним носом і який проводить час, займаючись подібними речами, поки решта команди тренується перед грою цього тижня.

Річі Ґренадо не помітив, що Генрі його впізнав, бо не зводить очей із Джонсі. Через те що той так здивувався і голос його сповнений такої непідробної відрази, Річі спочатку робить крок назад, але потім розуміє, що хлопчина, який наважився зробити йому зауваження, щонайменше на три роки молодший від нього і на сто фунтів[51] легший. Опущена рука знову піднімається.

— Я змушу його проковтнути це лайно, — говорить Річі. — Потім відпущу. А ти, сопляк, краще зараз згинь, якщо не хочеш отримати половину.

— Так, валіть на хрін звідси, — додає третій хлопець. Річі Ґренадо — здоровань, але цей іще більший — одоробло на зріст шість футів п’ять дюймів[52], із прищавим обличчям. — Поки у вас є…