Розділ «Частина 1 Рак»

Хіба не були вони прекрасні?

Через те що він навчається у восьмому класі і цього дня останній урок у нього — музика, на першому поверсі, Піт завжди виходить із школи раніше за трьох друзів, у яких уроки закінчуються на другому поверсі: у Джонсі й Генрі американська література (насправді це урок читання для обдарованих дітей), а у Бобра в сусідньому класі — практична математика (насправді математика для недалеких хлопчиків і дівчаток). Піт щосили бореться, щоб не потрапити до цієї групи наступного року, але підозрює, що врешті-решт програє боротьбу. Він уміє додавати, віднімати, множити й ділити, він навіть проводить операції з дробами, але це займає в нього забагато часу. А тепер з’явилося щось нове, виник ікс. Піт не розуміє ікса і боїться його.

Він стоїть за ворітьми біля сітчастої огорожі, повз нього проходять інші восьмикласники і всіляка малеча з сьомого класу; стоїть, переступаючи з ноги на ногу, і вдає, що палить: одна рука прикриває рот, друга — під нею, в ній нібито бичок.

І ось із другого поверху спускаються дев’ятикласники, і серед них поважною ходою — як некороновані королі, хоча Піт ніколи б не наважився вимовити вголос таку вульгарщину, — ступають його друзі: Джонсі, Бобер і Генрі. І якщо серед королів може бути король, то це Генрі, в якого, незважаючи на окуляри, закохані всі дівчата. Піту пощастило, що в нього є такі друзі, і він знає це. І хай не даються ікси, він, мабуть, найщасливіший восьмикласник у Деррі. Узяти хоча б те, що забіяки з восьмого класу його не чіпають, бо знають, що в нього є друзі в дев’ятому.

— Привіт, Піте! — каже Генрі, коли вся трійця неквапливим кроком виходить із воріт. Як завжди, дивлячись на Генрі, можна сказати, що він здивований зустріччю, але й у цілковитому захваті. — Що робиш, друже мій?

— Нічого такого, — як завжди, відповідає Піт. — А у вас як?

— ДІЛТС, — відповідає Генрі, знімаючи окуляри й починаючи їх протирати. Якби вони були клубом, ДІЛТС було б їхнім девізом. Потім вони навіть навчать Даддітса говорити це. У його інтерпретації це звучатиме як «Ень іий, айо е аме» і буде одним із кількох словосполучень, які Даддітс зможе вимовити, а його батьки не розумітимуть, на радість Пітові та його друзям.

Проте зараз, коли до появи Даддітса в їхньому житті залишалося ще півгодини, Піт просто повторив:

— Так, старий, ДІЛТС.

День інший, лайно те саме. Правда, в душі хлопчики вірять тільки в першу половину цього вислову, бо їм здається, що всі дні однакові і що так буде завжди. Це Деррі, зараз 1978 рік, і 1978 рік завжди. Кажуть, що настане якесь майбутнє, що вони ще побачать двадцять перше століття — Генрі стане адвокатом, Джонсі письменником, Бобер буде далекобійником, а Піт астронавтом із нашивкою NASA на плечі, — але це все просто слова, як Символ Віри, який вони читають у церкві, не розуміючи, що вилітає з їхніх вуст; насправді їх набагато більше цікавить спідниця Морін Чессман, така коротенька, що аж оголює стегна трохи не до дупи, коли вона швидко повертається. У душі вони вірять, що коли-небудь спідниця злетить досить високо, щоб можна було побачити колір трусиків, і так само вірять, що Деррі буде завжди і вони будуть завжди. Завжди буде середня школа, а за чверть до третьої вони завжди будуть разом крокувати по Канзас-стрит, аби пограти в баскетбол у дворі Джонсі (Піт теж мав кільце у дворі, але кільце Джонсі їм подобалося більше, тому що батько Джонсі повісив його нижче, щоб можна було закидати м’яч у стрибку), завжди розмовляючи на ті самі теми: уроки, вчителі, хто кому наваляє або хто кому збирається наваляти, чи зможе такий-то наваляти такому-то, якщо поб’ються (тільки вони ніколи не поб’ються, тому що такий-то і такий-то — найкращі друзі), хто останнім часом створив щось цікаве (цьогоріч поки що перше місце посідає один семикласник на ім’я Норм Пармело, нині відомий як Макаронина Пармело, це прізвисько буде переслідувати його роками, навіть у наступному столітті, про яке ці хлопчики говорять, але в яке у душі не вірять; одного разу в їдальні, щоб виграти п’ятдесят центів (побившись об заклад), Норм Пармело забив в обидві ніздрі по макаронині з сиром, потім втягнув їх у себе, як соплі, і проковтнув; Макаронина Пармело, як і безліч інших учнів середніх класів, помилково вважав погану популярність за славу), хто з ким зустрічається (якщо дівчинку і хлопчика помічають, як вони йдуть додому разом після уроків, вважається, що вони, мабуть , зустрічаються, якщо ж вони тримаються за руки або лижуться — тут уже напевно), хто виграє Суперкубок (довбані «Патріоти», довбані «Бостонські патріоти», тільки вони ніколи не виграють, а той, хто вболіває за «Патріотів», може і в табло отримати). Про все це вже говорено-переговорено, і все ж вони не втомлюються розводитись на ці теми, коли йдуть із тієї самої школи («Вірую в Бога, Отця Вседержителя»), тією самою вулицею («Творця неба і землі»), під тим самим вічним білястим жовтневим небом («і царству Його не буде кінця»), тією самою компанією («амінь»). Лайно те саме, і день той самий — ось істина для них, і цього дня вони повністю згодні з «KC and the Sunshine Band»: так їм подобається[44], хоча вони люблять повторювати: «РК-ДФ» (рок — круто, диско — фігня). Зміни впадуть на них несподівано й без попередження, як завжди буває з дітьми цього віку; якби зміни питали дозволу в учнів середньої школи, вони б просто ніколи не наставали.

Сьогодні в них є ще одна тема для розмов — полювання; наступного місяця містер Кларендон уперше повезе їх до «Діри в стіні». Вони поїдуть на три дні, два з яких — будні (у школі отримати дозвіл на цю поїздку не становитиме труднощів, і немає жодної необхідності приховувати справжню мету поїздки; південь Мейну, можливо, і набув міського вигляду, але тут, на цьому благословенному клаптику, полювання досі вважається необхідною частиною освіти для молодих людей, особливо для хлопчиків). Сама ідея того, що вони будуть крастися лісом із рушницями в руках, у той час як їхні друзі паритимуться в школі, здається їм неймовірною, чудовою, і вони проходять повз академію йолопів на другому боці вулиці, навіть не помічаючи її. У «йолопів» заняття закінчуються в той самий час, що й у звичайній школі, але майже всі вони їдуть додому з мамами на спеціальному «йолопівському» автобусі, не жовтому, як усі шкільні автобуси, а блакитному. Подейкують, що в нього на бампері висить наклейка: «Бережи психічне здоров’я, а то вб’ю». Поки Генрі, Бобер, Джонсі та Піт ідуть повз школу Мері М. Сноу, кілька розумово відсталих, із тих, хто більш тямущий і кому дозволяють діставатися додому самостійно, ще чимчикують вулицею, дивлячись один на одного своїми вічно здивованими очима. Піт і друзі, як завжди, дивляться на них не помічаючи. Ті всього лиш частина фону.

Генрі, Джонсі та Піт уважно слухають Бобра, який каже, що, коли вони приїдуть до «Діри», їм обов’язково треба буде спуститися в Ущелину, тому що саме туди заходить велика дичина — там ростуть кущі, які цим тваринам подобаються. «Ми з батьком мільйон разів бачили там оленів», — каже Бобер, і застібки-блискавки на його старій байкерській куртці на знак згоди побрязкують.

Вони сперечаються про те, хто вполює найбільшого оленя і в яке місце найкраще поцілити, щоб убити його одним пострілом і щоб він не мучився. («Тільки мій батько каже, що тварини не мучаться так, як люди, — говорить Джонсі. — Він каже, Бог зробив їх такими спеціально, щоб ми могли на них полювати».) Вони сміються, сперечаються про те, кого першого знудить, коли прийде час тельбушити здобич, а академія йолопів залишається все далі й далі позаду. Попереду на їхньому боці вулиці маячить квадратна будівля з червоної цегли, у якій колись заробляли гроші брати Трекери.

— Якщо хто й проблюється, то не я, — заявляє Бобер. — Я бачив оленячі кишки мільйон разів, і мене вони не колишуть. Пам’ятаю, одного разу…

— Гей, хлопці, — раптово перериває його Джонсі збудженим голосом. — Хочете побачити піхву Тіни Джин Шлоссінґер?

— Хто така Тіна Джин Слопінґер? — запитує Піт, заінтригований. Розглядання будь-якої піхви для нього — чудова ідея. Він завжди розглядає батькові «Пентхауси» та «Плейбої», які той зберігає в майстерні за великою коробкою з інструментами. Піхва — це дуже цікаво. Від її вигляду стояка в нього не буває, бажання не виникає, як від голих цицьок, але, він підозрює, це тому, що він ще дитина.

А піхва й справді цікава штука.

— Шлоссінґер, — сміється Джонсі. — Шлоссінґер, Пітецький. Шлоссінґери живуть за два квартали від мене, і… — Він несподівано замовкає, бо в нього виникло одне дуже важливе запитання, відповідь на яке потрібно дізнатися негайно. Він розвертається до Генрі. — Шлоссінґери — євреї чи республіканці?

Тепер уже Генрі сміється з Джонсі, але без злоби.

— Вважаю, теоретично вони можуть бути і тим, і тим водночас… Або ні тим, ні тим.