Розділ «Бурлачка»

Василина не йшла, а бігла. Їй здавалось, що батько й мати вдосвіта прийдуть за нею в Журавку, розпитаються і будуть її доганяти. Вона все оглядалась назад на шлях, бо тепер боялась батька й матері, наче своїх ворогів.

Повіяв вітер од сходу сонця. Перед Василиною з-за густого жита пишно викотилось сонце й облило зелені ниви червоним огнем. Свіжий вітер прохолодив її гаряче лице, висушив сльози. Вона пішла тихіше й опівдні ввійшла в здорове село.

Серед села над ставком стояли високі верби. Василина сіла під вербами й одпочила, з’ївши шматок хліба. Тільки що вона підвелася на ноги й нагнулась, щоб кинути клунок на плечі, як почутила, що у ногах не стало сили. Василина сіла на траву і перелякалась так, що не могла перевести духу. Верби стояли над самим шляхом. Проз неї йшли і їхали люди.

– Боже мій! Де мені дітись, що мені робити? – говорила Василина, ламаючи руки.

Дорогою їхав чоловік конячкою. Василина через велику силу осмілилась спитати, чи далеко до Стеблева.

– Ще далеченько. Як підеш пішки, то дійдеш хіба завтра, – обізвався з воза чоловік. – А тобі треба в Стеблів?

– У Стеблів, дядьку. Я йду туди на заводи, – сказала Василина.

Чоловік глянув на її бліде змучене лице й сказав:

– Не дійдеш ти, небого, до Стеблева пішки. Сідай зо мною, я тебе довезу. Мені дорога йде на Стеблів.

Добрий чоловік скочив з візка, підвів Василину, кинув її мішок на віз і посадив на мішку. Вони поїхали селом.

Вже сонце стояло на вечірнім прузі, як вони приїхали до Стеблева. Між високими вербами було видно два високі димові стовпи, як дві щогли, над зеленими та червоними покрівлями двох сахарень.

– От тобі й заводи! – сказав чоловік до Василини.

– А які це заводи? Чи сахарні, чи суконні фабрики? – спитала Василина. – Мені треба в суконну фабрику.

– Це сахарні, – сказав чоловік. – Суконна фабрика на другім кінці Стеблева, над Россю. Ось ми будем їхати проз ту фабрику.

Переїхали вони містечко й знов повернули за царину на Корсунь. На долині, в скелях, на самому кінці містечка, знов піднявся з-за скелі високий димовий стовп коло довгої високої фабрики з довгими рядками здорових вікон.

– Отут, молодице, вставай та берись оцією межею поміж житами, то якраз потрапиш до заводу, – сказав чоловік.

Василина насилу встала з воза, взяла клунок, подякувала чоловікові й пішла межею. Межа довела її в долину до самої річки.

Василина впала на камінь і озирнулась кругом. Над річкою між скелями стояла висока здорова фабрика, а на скелі, на горі стояв такий самий здоровий широкий дім. Од його йшли рядками невеличкі муровані білі дімки: декотрі кутались в ярах в зелені верби, і за ними вже починались людські хати. Василина побачила, що вона опинилась край села.

– Куди ж мені тепер голову прихилити? До кого мені йти? В кого мені питати поради? – голосила Василина, оглядаючись кругом.

Кругом неї було зовсім порожнє місце. Далеко над Россю в полі манячив якийсь магазин з червоної цегли серед верб та густого, як ліс, бур’яну, а там, далі, тяглося поле до крутих ярів. За Россю стояв високий скелистий берег, наче кам’яна стіна з широкими щілинами до самої води. Над скелями зеленіла трава та городи.