Розділ «Микола Джеря»

Мокрина насилу підвелась, посиділа, затуливши очі рукавом, а далі промовила, наче нічого між ними й не було.

– Бери весло та правуй за мною. Тепер тобі можна вернутись до куреня: вартові зникли, од’їхали од куреня.

Мокрина сіла на човні, вхопила весло, одіпхнула ним полеглий очерет і посунула вперед свого човна. Микола поплив за нею. Вони пливли між очеретами, через озеро, і Мокрина не обернулась до Миколи, не заговорила з ним, не подивилась на його. Її міцна душа задавила в собі всі сльози, та не задавила свого безталанного кохання.

Мокрина знову пізно вернулась додому, батько знов накрив її мокрим рядном.

– І де ти в іродового батька волочишся! – з гнівом крикнув батько. – І чого ти ото ходиш до бурлаки?

– Ходжу тим, що його люблю. Лайте мене, бийте мене, а я все-таки ходитиму, все-таки його любитиму.

– Пху на твого дурного батька, на твою дурну матір! – крикнув батько, несподівано вилаявши самого себе й свою жінку. – Он до тебе восени прийдуть старости. Готуй рушники.

– Як прийдуть, то й назад підуть, – сказала Мокрина і пішла на город.

Розпужені поліцією бурлаки знову збіглись до куреня, знов почали ловить рибу. Починалась тепла тиха осінь. Забродчики попрочищали єрики, повикидали пісок і почали ловить кефаль. Пожирувавши на плавнях, кефаль вже почала вертатись з озера в море. Забродчики ловили її в єриках, заставляючи єрики очеретяними тинками.

Робота на чистому повітрі, на вольному морі здалась вербівцям багато легшою, ніж робота в сахарнях. Вони стали здоровші, веселіші, проворніші. Декотрі жонаті вербівці позабували своїх жінок і через десяток років поженились вдруге, заробили грошей, побудували собі вальковані хати й розпочали хазяйство. Аккерманщина почала вкриватись українськими селами з садками й виноградниками.

Два вербівські бурлаки збудували коло отаманського хутора дві землянки і, поженившись, завели господарство. Потім десь узявся басарабський жид і поставив на городі вітряк. Над озером зачиналось українське село. Вербівці на сміх назвали село Вербівочкою, хоч у ньому не було вербової й гілки.

Микола зібрав грошей і хотів і собі ставить землянку. Йому так огидло бурлакувать, так забажалось осістись і оселиться на одному місці. Але в його все була думка вернутися коли-небудь додому, до жінки, до дочки. Та думка одбивала в його охоту завести оселю в далекій стороні й знов пхнула його в бурлацтво.

Раз восени, перед самою покровою, Микола сидів увечері над лиманом і одпочивав після роботи. Рибалки вже полягали спать. Микола взяв скрипку й розважав себе, граючи ті пісні, що Нимидора любила співать. Його думки літали далеко-далеко, понад Вербівкою, коло свого садка, коло свого двору, коло Нимидори. Коли це позад його щось зашелестіло; він оглянувся: то була Мокрина. Проти заходу блищали її темні очі, червоніло намисто на шиї. Вона стояла, підперши щоку долонею, й слухала його пісню.

– Грай, а я послухаю, – тихо промовила вона, – я вже давненько стою та слухаю.

– Мокрино! йди додому. Твій батько буде сердитись, на тебе й на мене. Скаже, що я тебе зводжу з розуму, збиваю з пантелику.

– Про мене, нехай сердиться: за всі голови! Байдуже мені! Що ж маю робить, коли ти знехотя мене зводиш з розуму.

– Схаменись, Мокрино! Ти думаєш, що ти мене не зводиш з розуму? Та що ж маю робить, коли моя така доля.

Микола несамохіть задививсь на її тонкі брови, що чорніли, як шовкові шнурки; милувавсь її гарячим личком. На його дихнуло знов жаром тих гарячих уст, що були вп’ялися в його тоді, як він ховавсь в очеретах. Мокрина чарувала його тим огнем.

– Миколо, мій голубе сизий! – сказала Мокрина. – Чи зоря світає на небі, чи сонце грає, чи ніч вкриває землю, – думка про тебе тліє в моєму серці. Я вночі сплю, і як ти мені приснишся, то душа моя аж звеселиться й заграє, як ластівка на сонці. Прокинуся, тебе нема, – і моє серце знов замирає. Я ніде не знайду собі поради. Чи місяць світить, чи сонце гріє, на моєму серденьку туга та печаль.

– Не дражни мене, дівчино, своїм щебетанням; не запагублюй надаремно мого віку, бо я й без того безщасний.