Розділ «Микола Джеря»

Мокрина знов пізно вернулась до куреня, знов сердився та лаяв її батько.

– Ти, Мокрино, неспроста приходиш пізно додому. Як мені й завтра опізнишся, то я на тобі поб’ю ломаку. Чи чуєш?

– Та вже ж чую: не позакладало мені вух, – обізвалась Мокрина, розсердившись.

– І де ти бродиш? Де ти волочишся? – спитав сердито батько.

– Я не бродила й не волочилася, а тільки одвезла човном в комиші бурлакам харчі та води. Хіба буде добре, як вони згинуть од голоду.

– Чи всім возила харч, чи тільки одному? – спитав понуро батько.

– Та Миколі, коли сказати щиро по правді, – сміливо одказала Мокрина, неначе одрубала.

– Хіба ж ти не знаєш, що він не парубок, що він жонатий? – сказав батько.

– А хоч би й жонатий, що мені до того, – ледве промовила Мокрина, ніби для неї було байдуже за це: але вона почувала, що в її серце ніби шпигнуло ножем. Вона ледве встояла на ногах, вийшла надвір і залилась слізьми. І жаль, і горе, і кохання – все заразом піднялось в її душі й неначе затопило всю її душу слізьми, як повіддя весною затопляє береги.

Тим часом десяцькі, нічого не діждавшись і ні за що не дізнавшись, поїхали додому. Мокрина насилу діждала вечора і, нікого, по своєму звичаю, не питаючись, побігла до човна і попливла до Миколи.

Микола вглядів її заплакані червоні очі і дуже здивувався.

– Чого це ти, Мокрино, плакала? Може, яке лихо трапилось? – спитав він.

Мокрина нічого не сказала на одповідь і тільки заридала. І сором, і горе було знать на її молодому лиці. Вона почервоніла, як намисто на її шиї, та все плакала. Микола був такий ласкавий до неї, так гарно дивився на неї! Вона і в голові не покладала, що він її не любить.

– Миколо! чи то правду казав мені батько, що ти жонатий?

Микола вмить все постеріг, і йому стало дуже шкода дівчини.

– Коли тому правда, – сказала Мокрина, сміливо підвівши голову, – то забудь свою жінку, забудь для мене, бо як не забудеш її, то я сама собі смерть заподію: я повішуся або втоплюсь, я запагублю сама себе; і сама не знаю, що я собі заподію, тільки не перестану тебе любити, поки й мого віку. Без тебе я не житиму, а тільки нидітиму. Я занидію і вмру без тебе.

Мокрина яро й якось дико блискала карими очима, але після тих слів похилилась на край човна, мов гнучка очеретина, і заридала голосно, як плачуть малі діти. Микола бачив її маленькі руки з тонкими пальцями, що вп’ялися в криси човна, бачив тонку шию, де червоніли разки доброго намиста.

– Не плач, Мокрино! Що ж маємо робить? Знать, така вже божа воля.

Микола сидів мовчки, а Мокрина не підводила голови і тихо хлипала. Весь дівоцький сором вернувся до неї. Їй сором було підвести очі й глянути Миколі в вічі.

В очереті стало тихо, як у хаті. Водяна курочка випливла з очерету і крутилась по воді трохи не коло самого човна. Дика качка вилась над плавнями, ляскала крильцями і впала в очерет коло самого човна, але злякалась, закахкала на все горло, наче крикнула з переляку, затріпала крилами і знов пурхнула між очеретом, наробивши шелесту.