Розділ «Кайдашева сім’я»

Карпо не міг одірвати очей од Мотрі, а віз усе нахилявся набік. Батько кинув заднього воза і побіг з гори до переднього та все кричав: цабе, сірий, цабе! Віз вискочив колесом на горбок і перекинувся набік. Передня вісь хруснула, як тріска, а колесо зав’язло в рівчаку.

– Ой, лиха моя година та нещаслива! – крикнув Кайдаш. – Це ж мене покарала свята неділя. І нащо було сьогодні їхати по снопи?

Не встиг Кайдаш набідкаться, як задній віз нагнався на передній і перекинувся.

Тим часом на дзвіниці вдарили в усі дзвони. Всі люди, що сиділи коло церкви, повставали й почали хреститься.

Кайдашеві було видко увесь шпиль, на котрому стояла церква, всіх людей коло церкви. Він зняв шапку і почав хреститись.

– Господи милостивий та милосердний! Покарала мене й свята неділя й свята п’ятниця. Тепер хоч сядь та й плач! – говорив Кайдаш і трохи не плакав.

– Вас, тату, все карає, як не п’ятниця, так неділя, – сказав Карпо насмішкувато.

– Ти вже в нас великорозумний. Коли б пак будо копирснуть хоч раз заступом того каторжного горбика! Що ж тепер будемо на світі божому робити? – бідкався старий Кайдаш.

– Кидаймо снопи та ходім до церкви, – сказав Карпо.

У старого батька й справді була така думка. Йому хотілось одмолитись за свій гріх. Карпові ще більше хотілось до церкви. Він тільки поглядав, як Мотря йшла на гору до церкви, як увійшла в браму, як перейшла цвинтар під зеленими вишнями й стала коло самих дверей, коло дівчат.

Карпо глянув на вози й важко здихнув. Треба було браться за роботу.

Вже задзвонили на «достойно», як Кайдаш з синами впорався коло воза, одвіз снопи в двір, а на горі зостався тільки поламаний віз.

Старий Кайдаш накинув свиту й пішов до церкви одмолюватись за свій гріх. За ним слідом пішов і Карпо, щоб подивиться на Мотрю.

Карпо перейшов цвинтар і тільки встиг кинути очима на Мотрю. Вона зумисне стала коло дівчат з самого краю. Карпо ледве вглядів на ходу її гострі, як ніж, очі, вхопив її блискучий погляд з-під вінка квіток та зеленого листя.

Виходячи з церкви, Карпо догнав Мотрю за брамою. Її довгі стрічки маяли на вітрі, неначе листя розкішного хмелю, що почіплявся на тополі. Мотря затулила губи хустиною, але зараз їх одтулила й сміливо спитала:

– Чи вийдеш по обіді на музики?

– Вийду! А ти, Мотре, вийдеш?

– Вийду, хоч би мати й не пускала, – одказала Мотря і побігла на греблю та й сховалась за вербами, тільки червоні стрічки блищали між зеленим листом.

«Ой, важу я на цю дівчину вражу, та не знаю, чи буде вона моєю: в’ється, як в’юн у руках, та коли б не вислизнула з рук», – подумав Карпо та й пішов у хату.

По обіді на вулиці вдарили троїсті музики і пішли через все село до корчми, виграваючи дорогою. Заворушились дівчата на городах та в садках, висипались на вулицю, аж перелази затріщали. Жнива кінчались, наставав вільніший час. Дівчата збирались на гулянку під корчмою. Корчма стояла коло одної греблі над ставком між високими вербами. Всі дівчата були тільки в червоних кибалках, одна Мотря прийшла у квітках та в стрічках. Дівчата зглядались одна з другою та все поглядали на Мотрю.