Розділ «Дорогою ціною»

— Чи вона жартує, що перекинулась собакою? — подумав він і трохи опритомнів.

Проти нього стояв не пес, а вовк. Великий, сірий, забовтаний, з гарячими й голодними очима. Він насторожив вуха й простяг до Остапа морду, міркуючи, чи безпечно йому нападати, чи ні. Остап лежав безборонний і дививсь на вовка. Він добре бачив трохи кривий, глибокий і заслинений рот вовка, закрутки шерсти на його грудях і міцні замочені лапи.

Звір стояв нерухомо, врешті переставив одну лапу, далі другу і трошки присунувсь до Остапа.

Остап зачерпнув пригоршнею води і бризнув на вовка. Бризки долетіли до його морди, кілька з них впало на неї. Вовк вискалив зуби й осів на задні лапи, але не одходив.

Остап знов покропив його водою. Вовк клацнув зубами і блимнув очима. Він був невдоволений. Посидівши трохи й не зводячи очей з Остапа, він раптом витяг шию, подавсь наперед і так жалібно завив, що Остапові аж мороз пішов поза шкуру. Вив він довго, на кілька нот, з великим смаком, з заплющеними очима. Врешті замовк, посидів трохи і наблизивсь до Остапа. Єдиним оружжям Остаповим була вода, і він од часу до часу обливав нею вовка, не допускаючи до себе. Вовк врешті скучив. Він кілька раз сердито, з запеклістю клацнув на Остапа зубами, крутнувсь і щез у комишах.

По цих одвідинах Остап почав думати про смерть. Прийшла пора вмирати.

Чи живого, чи мертвого, а таки з'їсть вовк або сточать черваки у цих нетрях. Чи не однаково?

Остапові згадавсь котигорошок. «Хіба я боюсь смерті? — чув він його цапиний голос. — Зроду-звіку… Пошли, Господи, хоч зараз. Раз вмирати — не двічі… Умер — і край, більш не встанеш»…

Остап теж не боявся смерти. Йому тільки хотілось перед смертю побачити Соломію. Дідуся він бачив, той приходив до нього, а Соломії як нема, так нема… Десь заблудилась у плавнях або вовки роздерли її. І Остапові стало жалко Соломію, страх як жалко. Вона така добра, так кохала його, вона пішла за ним у далеку дорогу, не пожалувала кіс своїх задля нього; вона доглядала його, як рідна мати, була вірна, як товариш. І саме тепер, коли вони здобули собі волю і мали в щасті й радості почати нове життя, приходить погибель і, як щенят у річці, топить їх обох… Топить, топить, топить… — співають йому відхідну комиші з правого боку, — погибель, гибель, гибель… — підхоплює ліве крило.

Остап лежить довго, без кінця. Осінній день сунеться поволі, сіре небо цідить бліде світло.

Остапові нудно. Він має таке враження, наче чекає перевозу… Ось-ось має переправитись… ось-ось переправиться… і не може, щось не пускає… «Тихо будьте, люди, не хапайтеся»… — шепче дід Овсій, і палають на небі вогні. Вогні палають, розростаються, од них іде тепло і зогріває Остапа, розпалює йому кров. Гаряча хвиля б'є до серця, в голові прояснюється. Він не хоче вмирати. Він хоче жити. Світ такий красний… Остап ще молодий, він не жив ще, не зазнав усього… Йому ще хочеться глянути на сонце, побачити світ Божий, людей, обняти Соломію… Він ще живий, він не лежатиме тут колодою, не ждатиме, аж прийде смерть…

Остап зсувається з свого ложа і повзе.

Йому боляче. Ну, та нічого, терпи, козаче… Він буде плазувати, чіплятиметься не тільки руками й ногами, а й зубами навіть, а таки вилізе з цих мочарів.

Остап повзе. Йому трудно, кожну купину доводиться брати з бою, в грудях коле й спирає дух, ноги важкі, як колодки. Він спочиває, омліває часом, прокидається і знов повзе на дні комишового моря. До серця б'є гаряча хвиля; дика, непереможна згага життя палить всередині, сповнює усю його істоту…

Раптом він чує над собою:

— Остапе! Остапе! це ти? живий?

Він знає, чий то голос: то вірна його жінка, то Соломія злинула з неба, щоб узяти його до себе.

— То я, то я, серце моє… — обзивається він до неї й чує, як вона зводить його, бере на руки, як малу дитину, і вони летять обоє у високості, ген-ген до зоряного неба… Йому так радісно, так добре…

IV

Край битого шляху, яким селяни наддунайських сіл їздять у Галац, заховався серед купки верб та поміж очеретами циганський виселок. Він складався всього навсього з трьох халупок, властиво курників, низеньких, кривих, зліплених з глини, як ластівчані гнізда.