Розділ «Дорогою ціною»

— Тебе зранено? де? — скрикнула Соломія, опускаючись перед ним на коліна та намагаючись розглянути рану.

Але було темно, як у льоху. Не видно було навіть комиша, що стирчав густо, мов жито на ниві, круг них.

— Де тебе зранено?

— Отут, під серцем.

Соломія провела рукою по його грудях і намацала мокру й липку сорочку. Остап сикнув од того дотику.

В голові у Соломії розвиднилось. Жах її щез без сліду. Вона знала, що робити.

Обережно розщебнула йому сорочку й одкрила груди. Цього було мало. Вона роздерла пазуху, одліпила скривавлену сорочку; потім одшматувала довгий пас з своєї підтички і з поміччю Остапа тісно зав'язала йому рану.

— Води! — попрохав ранений.

Води! це легко було сказати! У цій пітьмі, у цій чорній невідомій пустині, де доволі було зробити кілька ступнів, щоб заблудитись, трудно було шукати воду. Серце Соломіїне рвала та прозьба Остапова, а голова шукала способу. Ба! адже вони на воді! про це свідчить трясовина, що вгинається під ногами. Соломія спробувала викопати рукою ямку і справді докопалась до води. Була це густа, гнила й тягуча рідина, з противним духом аеру. Соломія зачерпнула її у пригорщі й подала Остапові. Той змочив уста, але пити її не міг. Соломія змочила йому чоло, скинула з себе верхню одежину й підмостила йому під голову. Проте, щоб пускатись в дорогу у таку пітьму в невідомій стороні, не було й гадки.

Треба було дочекатися світу.

Остап лежав на очереті й почувавсь ослабленим. В грудях у нього хрипіло й було боляче дихати. Не то сон, не то забуття склепляло повіки.

— Ти тут, Соломіє? — питав він і дрімав далі.

— Тут, тут… ось де.

Серце нило в Соломії од жалю й тривоги. Їй легше було б, коли б куля потрапила в неї.

Та ще коли б вона хоч могла бачити його рану, його обличчя, їй, здається, не так би важко було. А то ця пітьма, цей чорний, клятий морок! Він оточав її з усіх сторін, слався перед очима, висів над головою, заповзав під шкуру, виповняв її всю та гнітив серце… Надаремне витріщала вона очі — вона не могла навіть одрізнити пальців на власній руці. Він жив, той морок, рухався, дихав, шептав щось тисячними устами, безперестанно, уперто, з посвистом, як беззуба баба. Соломія сиділа перестрашена та прислухалася, про що шепче морок.

— Шу-шу-шу, — починав він здалека, — шу-шу-шу, — одзивалось тут коло неї, — шу-шу-шу, — шепотіло все разом: — а пощо було клясти… шу-шу… а тепер вмре… побачиш, вмре… шу-шу-шу…

Соломії ставало моторошно: «брешеш, брешеш, — хотіла вона кинути в лице злому морокові, — він мій… він буде жити… його не дуже поранено… адже він скільки пробіг»…

Але морок уперто шумів своє: «він вмре… шу-шу-шу… він вмре… шу-шу-шу»…

І, немов в одповідь йому, важко дихав Остап, тихо постогнуючи крізь сон.

Соломія затулила вуха й заплющила очі. Ця пітьма, більш знайома, більш свійська, не так мучила її. Зате вона почула вогкий холод, що проймав її наскрізь. Та вона не хотіла виймати спід голови в Остапа своєї одежини й тільки скорчилась, щоб хоч трохи зогрітись. Вона не чула вже зловіщого шептання мороку й оддалась надіям на краще. «Він вигоїться, він житиме… вона не дасть йому загинути. От коли б лиш світало уже… коли б світало».