Аку-Аку. Таємниця острова Пасхи

— Це дуже давній звичай, пісня древніх каменярів, — серйозно сказав він. — Наші предки співали її головному богові Атуа, благаючи допомогти в роботі, яку вони хотіли починати.

Сьогодні бургомістр був не такий, як завжди; незвичайною була також пісня і все, що сталося того вечора. Я почував себе розгубленим, спантеличеним. Очевидно, це не просто вистава, яку остров'яни виконували нам чи собі на розвагу, а справжній старовинний обряд. Нічого такого я не бачив у Полінезії відтоді, як залишив оселю старого пустельника Теї Тетуа в долині Оуіа на Фатухіва майже двадцять років тому. Тепер жителі всіх островів Тихого океану занехаяли свої давні обряди, хіба що виступають для туристів у солом'яних спідницях. Граючи і співаючи, вони більш чи менш наслідують мелодії хули, а коли розповідають легенди, то завжди, так, як вони записані в книгах білих авторів. Але сьогоднішня нічна церемонія не мала нічого спільного ні а тим, ні з іншим. Ми почули її випадково тільки тому, що замовили статую.

Я навмисне пробував жартувати з бургомістром і його друзями, але він узяв мене спокійно за руку і сказав, що не випадає жартувати, коли йдеться про старовинну пісню, звернену до бога.

— Наші предки не знали того, що знаємо ми, — пояснив бургомістр. — Вони гадали, що бог зветься Атуа, а поправити їх було нікому. Хіба можна їх гудити за це?

Потім усі — і дорослі й діти — попрямували в темряві із своїм начинням до одної з печер Хоту Матуа, де вони мали ночувати.

Наступного ранку ми поїхали до каменоломні на Рано Рараку. Там ми побачили бургомістра і п'ятьох його помічників, які вже давно були на місці і збирали докупи кам'яні сокири, схожі на великі ікла. Їх тут лежало цілі сотні, і в землі, і на землі. Поряд з балконом, де я ночував, знаходилась велика плоска стіна, якої знизу було не видно. Її утворили древні скульптори, коли вирубували свої статуї. Ми вирішили продовжити їхню працю. Наші друзі довговухі з самого початку чітко уявляли собі, як їм діяти. Вони наклали цілу купу кам'яних сокир там, де мали почати роботу, потім кожний поставив біля себе воду в глекові з видовбаного гарбуза. Бургомістр з вчорашнім вінком на голові метушився довкола, перевіряючи, чи все готово. Потім, користуючись тільки витягнутими руками й розчепіреними пальцями, він почав вимірювати стіну і робити кам'яною сокирою якісь позначки. Він, безперечно, добре знав пропорції по своїх дерев'яних фігурках. На цьому приготування закінчилось. Але замість того, щоб уже починати, бургомістр ввічливо попросив у нас пробачення і, разом із своїми помічниками, зник за виступом скелі.

«Очевидно, вони знову готують якусь церемонію», міркували ми, напружено чекаючи, що буде далі. Та ось остров'яни повільно, урочисто повернулися назад і всі шестеро поставали вздовж стіни з кам'яним знаряддям у руках. Церемонія, напевно, відбулася за виступом. Вони тримали сокири, як кинджали, і по сигналу бургомістра затягнули вчорашню пісню каменярів, вдаряючи об скелю в такт мелодії. Це було фантастичне видовище і фантастична мелодія. Бракувало тільки характерного голосу бабусі, але удари сокири об камінь, від яких котилася луна, цілком заміняли його. Видовище було таке захоплююче, що ми всі стояли, наче загіпнотизовані. Співаків охопив запал, вони весело посміхалися, співали і тесали, тесали і співали. Особливо захопився-один довгов'язий дід, що стояв з самого краю; він навіть пританцьовував у такт ударам і пісні. «Кнакк-кнакк, кнакк, кнакк-кнакк-кнакк, скеля тверда, каменем по каменю той, що в руці, твердіший, значить, скеля піддасться, кнакк-кнакк-кнакк» — ці звуки котилися далеко по рівнині.

Вперше за сотні років задзвеніли сокири на Рано Рараку. Пісня стихла, але удари сокир лунали далі. Шестеро довговухих взяли в руки старовинні знаряддя, щоб продовжити роботу, яку були змушені припинити їхні предки. Після кожного удару залишався невеликий слід, — просто світла позначка, але за першим ударом Ішов другий, потім ще і ще, аж поки, нарешті, слід не ставав помітним. Час од часу заглибину поливали водою з глека. Ми працювали по сусідству й чули стукіт сокир нагорі серед нерухомих статуй. Так минув перший день. І навіть коли я вже лежав у постелі, перед очима в мене стояли брунатні мускулисті спини і гострі сокири, що врубувались у камінь, а в вухах лунали розмірені удари, хоч у каменоломні давно вже стояла тиша, а бургомістр з помічниками, страшенно стомлені, спочивали в печері Хоту Матуа. Стара бабуся приходила до нас у табір і віднесла їм велике блюдо м'яса і цілий клунок хліба, масла та цукру, так що довговухі вдосталь наїлися перед сном.

Наступні два дні робота велася з таким самим напруженням: остров'яни рубали, аж піт котився з них градом. Третього дня вже можна було розрізнити контури гіганта. Довговухі довбали доти, доки не з'явилися паралельні заглибини вздовж стіни, потім вони зрубували гострі виступи між ними. Вони рубали, поливали водою і знову рубали. Сокири весь час доводилося міняти, бо вістря швидко затуплялись. Усі попередні, дослідники вважали, що затуплені сокири викидали геть, і цим пояснювали те, що по всій горі валялось так багато кам'яних знарядь. Однак вони помилялися. Коли сокира затуплялася, бургомістр піднімав з землі іншу сокиру і починав ударяти їх одна об одну. Кусочки каміння летіли на всі боки, а сокири знову ставали гострими… Він загострював їх так легко, як канцелярист загострює олівець.

Ми зрозуміли, що більшість знарядь, які лежали в каменоломні, використовувались одночасною Кожний каменяр мав, кілька сокир і працював ними по черзі. Біля одної статуї працювало небагато людей. Уздовж такої фігури, як наша, в п'ять метрів завдовжки, могло поміститися шість чоловік. Тому витісували одночасно багато статуй. Сотні з дві людей могли вільно справитися з усіма поміченими нами тут статуями. Крім того, над багатьма фігурами роботу припиняли з чисто технічних причин: в одних місцях скульптори наткнулися на розколину в камені, в інших їм став на перешкоді чорний, твердий, мов кремінь, шар, якого не брала кам'яна сокира.

Так ми ознайомилися з тонкощами техніки каменярів. Але найбільше нас цікавило, за який час витісували такого гіганта.

На думку Рутледж, на це потрібно було всього п'ятнадцять днів. Метро також вважав, що дослідники перебільшують труднощі виготовлення статуї з м'якої породи, однак гадав, що п'ятнадцять днів усе-таки замало. І Рутледж і Метро, безперечно, допустились такої самої помилки, як і ми, і багато інших, а саме: вони, судили про твердість каменю по поверхні статуй. Ми надто цінували ці пам'ятники, щоб учинити так, як учинили перші іспанці. Вони думали, що статуї зроблені з глини, і щосили вдарили по одній з них киркою. Але з велетня тільки іскри посипались. Насправді фігури зроблені з дуже твердого каменю, котрий з часом зверху вивітрився.

Після трьох днів довговухі зменшили свій темп. Вони прийшли до мене із скорченими, розпухлими пальцями і заявили, що хоч вони й звичні цілий день працювати сокирою і долотом, але все ж таки вони не професіональні моаї — скульптори, які створювали статуї. Тому вони не можуть весь час дотримуватись такого темпу, як їхні предки.

Ми спокійно посідали на траві і почали кожний про себе підраховувати. Бургомістр прийшов до висновку, що на виготовлення статуї середнього розміру потрібно дванадцять місяців, якщо дві зміни робітників працюватимуть протягом цілого дня. Довгов'язий дід вважав, що треба п'ятнадцять місяців. Білл дослідив камінь і погодився з бургомістром: на статую треба згаяти цілий рік і ще додати час на те, щоб її перевезти.

Задля цікавості наші скульптори позначили фігурі пальці й риси обличчя і відполірували її стертою пемзою, яку їхні попередники залишили в каменоломні.

Цього вечора я взяв на плечі Анетту і разом з Івонною вирушив до печери довговухих на протилежному боці Анакени. Остров'яни помітили нас ще здаля. Коли ми наблизилися, вони вже сиділи, посміхаючись, займалися кожен своєю роботою і, ритмічно похитуючись, стиха наспівували пісню про Хоту Матуа. Це була найдавніша й найвідоміша на острові Пасхи пісня. Її мелодія така ж захоплююча, як у наших найпопулярніших пісень. Приємно було слухати її в селищі, але ще приємніше тут, у печері самого Хоту Матуа. Навіть трирічна Анетта вивчила пісню по-полінезійськи. Тепер вона приєдналася до хору й пішла танцювати з двома маленькими гномиками з печери. Ми з Івонною зігнулися, залізли всередину і посідали разом з мешканцями печери на солом'яні мати.

Остров'яни були дуже раді, що ми їх відвідали. Бургомістр сяяв, як сонце, і дякував мені за добру їжу, яку вони щодня дістають від кока, а особливо за сигарети. Бургомістр і ще двоє остров'ян витісували невеликими, схожими на гачки, топірцями традиційні дерев'яні фігурки. Один з них вставляв у химерну бородату голову очі з білого хряща акули і чорного обсидіану. Стара бабуся, яка прислужувала каменярам, плела капелюх, інші сиділи без діла, жували соломинки і дивилися на вечірнє небо. Перед печерою на вогнищі кипів закурений казанок.

— Ти що, ніколи не відпочиваєш? — запитав я бургомістра.

— Ми, довговухі, любимо працювати і завжди щось робимо. Вночі я мало сплю, сеньйоре, — відповів він.

— Добрий вечір! — привітався один з остров'ян, якого ми спочатку не помітили, бо він умостився на маті з папороті у темній ніші в стіні печери. — Затишно в нас тут, еге ж?