Аку-Аку. Таємниця острова Пасхи

Коли велетня — чужинця серед чужих — було підняло, наші хлопці зняли капелюхи й витерли піт. Потім втупились у скульптуру, ніби чекаючи, що зараз щось трапиться. Але нічого не трапилось, фігура стояла нерухомо, не звертаючи ні на кого уваги.

Старий Пакоміо стиха сказав, що настав час дати острову іншу назву, тепер він уже більше не Рапануї, не острів Пасхи.

— Тут геть усе змінилось, — пояснив свою думку він.

Казіміро й остров'яни, що працювали на розкопках, погодилися з ним, але тут бургомістр зауважив, що в такому разі треба перейменувати й Оронго, Вінапу та Рано Рараку, бо жодна з цих назв їм більше не пасує. Я запропонував залишити старі назви: адже те, що ми викопали, було старе.

— Старе виявилось для нас новим, сеньйоре Кон-Тікі, — сказав Пакоміо. — Ходячи по острову все своє життя, ми знали на ньому кожний камінчик. Але того, що ми бачимо тепер, тут не було, виходить, це вже не острів Пасхи.

— Тоді назвіть його «Пупом землі» — «Те Піто о те Хенуа», — пожартував я.

Остров'яни повеселішали і, посміхаючись, закивали головами.

— Так звався наш острів у давнину, ти ж знаєш це, — сказав бургомістр.

— Усі це знають, — відповів я.

— Ну не всі, але ти ж канака, — втрутився старий остров'янин, що стояв біля статуї, і хитрувато підморгнув мені, так, ніби він знав причину моєї обізнаності.

Остров'яни ніколи не бачили чогось схожого на цього гіганта, що раптом з'явився з землі і навколішки стояв тепер серед них. Але Гонзало і я дивилися на нього майже як на давнього знайомого. Ми обидва були в Тіауанако, найстародавнішому культурному центрі доінкського періоду в Південній Америці, і там бачили такі самі фігури на колінах. Схожість стилю, пози і рис обличчя була така велика, наче їх витесав один майстер; Понад тисячу років стоять у Тіауанако такі фігури разом з бородатими червоними статуями та іншими кам'яними зображеннями загадкових людей, оточені гігантськими кам'яними спорудами, найкращими з усіх, які тільки були в царстві інків. Так, в усій древній Америці не знайти грандіозніших споруд із мегаліту. Найбільші з кам'яних блоків в Тіауанако важать понад сто тонн, що дорівнює вазі десяти залізничних вагонів. Древні майстри перетягали гігантські чотиригранні блоки кілометр за кілометром, ставили їх у вертикальному положенні і складали один на одного, ніби це були порожні картонні коробки. А серед цих мурів і терас, від яких тепер залишились тільки руїни, древні майстри ставили свої дивовижні статуї. Найбільша з них досягає у висоту восьми метрів, інші значно нижчі, але всі вони перевищують зріст людини. Тіауанако лежить загадковий і покинутий із своїми статуями й будовами. Інкські перекази говорять, що таким же безлюдним він був і тоді, коли до влади став перший інк. Колишні господарі залишили їх ще раніше, поступаючись місцем примітивним індійським племенам уру та аймара.

Творці Тіауанако залишилися жити тільки в переказах. Але нас цікавили не так перекази, як факти. Ми знайшли в землі німих кам'яних людей. Може, потім перекази зможуть вдихнути життя в ці мертві фігури?

Одною з загадок статуй острова Пасхи є те, що всі вони схожі між собою і характерні тільки для цього острова. Поза островом Пасхи ніде в цілому світі немає таких фігур, хоч старовинні кам'яні зображення людей зустрічаються в районі від Мексіки до Перу і Болівії та на найближчих до Америки островах Полінезії. Як же творці гігантських статуй острова Пасхи взяли ідею ззовні, коли ніде немає таких фігур?

Відсутність схожих статуй де-небудь в іншому місці спонукала більшість учених вважати, що задум, яким би гігантським і незрозумілим він не був, виник на самому острівку, цілком незалежно від навколишнього світу. Люди з багатшою фантазією говорили про затоплений континент; схожих статуй треба шукати на дні океану, казали вони.

Але тепер ми почали знаходити скульптури, не схожі на статуї острова Пасхи. В мурах багатьох аху ми виявили велику кількість незвичних фігур, частково розбитих і використаних як будівельний матеріал у другу культурну епоху, коли класичні споруди перебудовували, а з Рано Рараку одправляли гігантські статуї і ставили їх нагорі, як велетенські монументи. Патер Себастьян зненацька теж натрапив на дві фігури людського зросту з твердого чорного каменю; одна з них була замурована як опора в передній стіні древньої аху, і виднілась тільки її спина. Посеред самого селища патер Себастьян і остров'яни допомогли нам поставити на ноги ще одну скульптуру. Статуя була примітивно зроблена з того самого червоного каменю, що й безголова фігура у Вінапу.

Ми значно наблизились до мети, розв'язали ще одну ланку в складній задачі. Стало відомо, що ті люди, котрі будували красиві мури по методу інків у першу епоху, не були творцями гігантів з Рано Рараку, які так прославили острів Пасхи. З червоного туфу, чорного базальту та жовтосірого вулканічного каменю, який став таким — популярним у другу епоху, вони витесали кілька простіших фігур з круглими головами й величезними очима. Ці статуї часто не перевищували зросту людини і не мали нічого спільного із знаменитими велетнями острова Пасхи, якщо не рахувати того, що їхні руки теж були складені на животі пальцями до пальців. Але ця особливість була типова для цілого ряду стародавніх кам'яних статуй доінкського періоду, а також для статуй із сусідніх Полінезійських островів.

Тепер, нарешті, німі статуї острова Пасхи заговорили! Першими порушили мовчанку безголові, зневажливо замуровані в стіни фігури, а потім заговорили і гордовиті статуї, що розмістилися по всьому острову аж до каменоломні. Кам'яних людей почали створювати одночасно з мурами. Ідею й техніку їх спорудження було занесено ззовні. Невеличкі фігури, які пізніше почали правити за матеріал для стін, безголовий червоний ідол у Вінапу, велетень на колінах, похований під уламками біля підніжжя Рано Рараку, належать до найдавнішого періоду. Та ось настала друга епоха, коли місцеві скульптори винайшли свій власний, вишуканіший стиль і почали створювати велетнів з рудим волоссям та ставити їх на перебудовані тераси. З набуттям досвіду фігури ставали все більшими й більшими. Вже ті статуї, які стояли на мурах, були досить великі, ще більші залишились лежати по дорозі, не кажучи вже про ті, що стоять біля підніжжя вулкана і до цього часу чекають, поки їм одполірують спини. Найбільший же гігант, висотою в семиповерховий будинок, лежав ще у самій каменоломні, з'єднаний спиною з горою.

Чим би все це скінчилось? Де була межа неможливого? Ніхто не знає. Бо перш ніж цю межу було досягнуто, настала катастрофа, яка зупинила бурхливий рух кам'яних велетнів, і вони попадали на землю. Остров'яни вірять, що все так сталося через відьму, якій не дали омара. Але насправді тут йшлося про більшу дичину, бо пересування кам'яних статуй припинилося з настанням третьої епохи, коли почався похід канібалів.

Сьогодні жителі острова — найближчі нащадки войовничого племені третьої епохи, яке вийшло переможцем з боротьби. Коли їхні полінезійські предки під час свого переможного воєнного походу з Пальмових островів на заході досягли, нарешті, острова Пасхи, тут почалися бурхливі події. Про бої, що відбулися потім, про повалені статуї, про часи, — коли сокири врубувались уже не в кам'яних людей, а в людей із м'яса й кісток, нам скоро розповіли самі остров'яни. В цих боях їхні предки брали активну участь. Третя епоха ще жива, хоч сьогодні на острові панує мир і згода.

Розділ V