Розділ 6. Географія основних видів туризму

У вітчизняній науковій і науково-популярній літературі, а також у виступах державних службовців, котрі опікуються розвитком туризму, широко використовують термін "сентиментальний туризм". Однак його поняття в географії туризму не обґрунтоване.

Відомо, що основними мотивами сучасних подорожей є економічні, політичні, соціальні, культурні, технічні й психологічні. В європейській туризмології термін "сентиментальний туризм" використовують для позначення тих подорожей, головним мотивом яких є "прагнення повернення". Людину, яка перебуває у вирі міського життя, часто супроводжують шум вулиць із переповненим транспортом, блимаючі екрани, ділових комп'ютерів, а також фінансові чи сімейні клопоти. Тому вона прагне повернутися до того стану, коли всього цього ще не було. Такі мотиви класифікують на:

- біологічні, тобто намагання людини повернутися до комфортніших природних умов існування людського організму;

- психологічні, коли повернення асоціюються з давніми підсвідомими образами, намаганням повернутися у місце, де психологічні установки пращурів були інтровертнішими;

- культурно-історичні, пов'язані з прагненням людини повернутися до минулого своєї родини, етносу, спадщини власної нації.

Якщо біологічні мотиви повернення відповідають рекреаційному виду туризму, а психологічне повернення забезпечують розважальні та хобі-тури, культурно-історичні мотиви реалізуються через сентиментальні подорожі, представниками різних поколінь діаспори та нацменшин. Як перші, так і другі прагнуть не втрачати зв'язок з державами, де колись мешкали самі або їхні пращури. Здебільшого сентиментальні відносини пов'язані з вивченням історико-архітектурних пам'яток, давніх поселень, місць поховань і под.

Завдяки історичній пам'яті, сентиментальні подорожі відновлюють національну самосвідомість. Діаспорні тури називають ще "пошук коріння". Деякі дослідники сентиментального туризму ототожнюють його з етнічним. Так, професор В. Кифяк вважає, що етнічний туризм - це поїздка з метою побачень із рідними та близькими й пов'язана з відвідуванням і виїздом у віддалені регіони країни або інші держави22. Безсумнівно в етнотуризмі існують елементи сентименту, але на передньому плані - це побачення з рідними та близькими або відвідування місць їхнього перебування, а сентиментальний туризм охоплює значно ширші горизонти, основу якого становлять людські почуття, емоції, ностальгія.

Сентиментальний туризм неухильно розвивається. Він особливо популярний у прикордонних районах, де в зв'язку з історичними обставинами могли змінюватися державні кордони, отже, й відбувалися переселення народів. Наприклад, Друга світова війна привела до зміни етнокордонів на західних теренах України, що супроводжувалось виселенням українців із Лемківщини, Підляшшя, Надсяння, Холмщини. Так, наприкінці війни і в перший післявоєнний рік з етнічно-українських регіонів, які відійшли до Польщі, було виселено близько 500 тис. українців. їх переселили у південні й західні області УРСР. Натомість сотні тисяч поляків, євреїв - громадян довоєнної Польщі - переселили на територію повоєнної Польщі. Це відбувалося згідно з угодою про обмін населення між УРСР і польським комуністичним режимом. Такі переміщення створили передумови для сентиментальних поїздок, але вже у значно пізніший період23.

Комуністичні режими Польщі й УРСР практично заборонили відвідування рідних земель уздовж україно-польсько-го прикордоння. Після розпаду СРСР і комуністичного режиму в Польщі ситуація різко змінилася. Місцева влада у прикордонних районах лояльно ставиться до таких поїздок. Із Волині на історичну батьківщину в 1945 р. було переселено близько ЗО тис. чехів, що доцільно вважати ще одним джерелом сентиментальних відвідин західноукраїнських земель.

Помітний слід в історії взаємин українців з іншими народами залишили німці, переселені в 1939 р. зі західноукраїнських земель до Німеччини, а також депортовані німці на схід у 1941 р. з Південної та Лівобережної України.

Депортація кримських татар та інших етнічних меншин у 1944 р. із Криму до Середньої Азії спричинила проблему повернення цих народів на "засиджені" ними землі впродовж багатьох століть.

Варто згадати і про депортацію українського населення західних областей України у віддалені регіони Росії впродовж 1939-1941 та 1944-1952 рр., яка не загоїла рани туги за батьківською землею дотепер.

Приводом для сентиментальних поїздок в Україну є еміграція євреїв у Ізраїль та країни Заходу в 70-80-х роках XX ст., яка відбувалася з етнополітичних та етнокультурних міркувань.

Українців дуже часто саме економічна скрута змушувала переселятися за межі національної території. На чужинецьких землях хоч і відбувалися асиміляційні процеси, але водночас тривав і продовжує тривати достатньо високий рівень збереження ідентичності з батьківською землею. "Тепер у світі, - зауважив професор Ф. Заставний, - живе близько 50 мільйонів українців (за іншими оцінками 70-75 мільйонів), у тому числі в зарубіжжі (в діаспорі) - майже 10 мільйонів, або близько 20 % усіх українців світу. Словом, кожен п'ятий українець світу живе в зарубіжжі. Українська діаспора (діаспора - грецьке слово, що означає "розсіяння") є однією з найчисленніших не лише серед слов'янських народів, а й світу"24. Самі українці, котрі проживають за межами України, називають себе "українцями на поселеннях".

Середовище перебування зарубіжного українства сформувалося під дією різних чинників і в умовах різних держав, бо воно, на думку М. Дністрянського, вирізняється великою неоднорідністю щодо ступеня збереження самобутності та самосвідомості своєї етнонаціональної приналежності26. Найсприятливішими для збереження української етнічності виявилися держави з демократичним устроєм, тобто західні, й, навпаки, в умовах тоталітарної держави, якою була, наприклад, радянська імперія, збереження самобутності значно ускладнювалося. Так чи інакше, залежно від ступеня етнонаціональної самосвідомості активними учасниками сентиментальних поїздок в Україну є групи українців із високим ступенем усвідомлення української ідентичності, ті, що усвідомлюють своє українське походження, хоча уже тісно інтегровані в суспільство країни проживання. Невелику частку сентиментальних поїздок в Україну можуть становити асимільовані групи, котрі дотримуються деяких українських релігійних та побутових традицій, і найменшу - денаціоналізовані групи, котрі ще в певний спосіб можуть зберігати пам'ять про українське походження.

За приблизними оцінками, близько 5 млн наших земляків живе у колишніх республіках СРСР - тепер уже незалежних держав. Ця частина діаспори стала "східною", а українці, що живуть на території інших держав (за підрахунками Ф. Заставного, - близько 4 млн), називають "західною діаспорою"2.

Ядром східної української діаспори (65 % їхньої загальної кількості) є українці в Росії. За даними перепису 2002 р. тут проживало близько 2 млн 943 тис. українців. Більшість цього населення - іммігранти з України після Другої світової війни.

Українська діаспора в Казахстані налічує 547 тис. осіб (1999 р.). У країнах Центральної Азії (Узбекистані, Киргизстані, Таджикистані, Туркменистані) проживає понад 338 тис. українців. Деяка частина українців мешкає в Естонії - 35 тис, у Білорусі - 327 тис. і Молдові - понад 100 тис.27

Найвищою національною свідомістю в східній українській діаспорі вирізняються українці Росії, що групуються навколо українських організацій Москви, Санкт-Петербурга, Мурманська, Воркути, Сиктивкара, Нижньовартовська, Норильська, Оренбурга, Тюмені. В інших названих країнах, окрім Естонії, спостерігаються негативні тенденції етноде-мографічного та соціально-культурного розвитку українців. Розширення ділових контактів, а також сентиментальних поїздок на батьківщину предків, тобто в Україну, може посприяти піднесенню етнокультурного рівня зарубіжних українців зі східної діаспори.

Ядром західної української діаспори вважають українців Північної Америки (США та Канади). З-поміж українського населення західної діаспорина на ці країни припадає не менше 60 % українців. У США, враховуючи і нову хвилю іммігрантів, проживає понад 2 млн осіб українського походження. Сучасна генерація українців за рівнем доходів, ступенем освіченості й громадською активністю перебуває на середньому рівні соціально-економічної значимості, що вирізняє їх у західній діаспорі. У Канаді, за даними місцевих досліджень, мешкає понад 961 тис. осіб українського походження, з-поміж яких 420 тис. народилися в українських сім'ях, а понад 541 тис. - у змішаних28. Громадські організації Канади та США підтримують тісні зв'язки з історичною батьківщиною, що сприяє активізації сентиментального туризму.