Розділ 1. Сучасні підходи до вищої освіти

4. Навчальна дисципліна відстає за часом від розвитку науки, тому що засвоєння знань і включення певної дисципліни в навчальний процес потребує певного часу.

5. У навчальну програму включаються, як правило, не тільки переказ та інтеграція змісту досліджуваного предмета як науки, але й питання навчально-виховного характеру, що необхідні для виховання і формування особистості, тому що освіта - інструмент формування людини майбутнього.

6. Рівень викладання залежить від особистості викладача: його знань, мовної культури, вміння володіти аудиторією, навичок викладацької діяльності. Саме викладач передає зміст і послідовність викладу досліджуваного курсу, його структуру, забезпечує логічний взаємозв'язок і взаємозумовленість актуальних розділів навчальної програми. Тому багато хто вважає, що викладання - "творчий процес, у певному розумінні мистецтво, що деякою мірою залежить від особистості викладача" [145, с. 88]. У сучасних умовах головне місце відводиться аналітичним здібностям педагога, тобто його здатності шукати і знаходити необхідну інформацію, точно формувати проблеми і гіпотези, визначати в сукупностях даних певні закономірності, знаходити рішення складних проблем у рамках навчальної дисципліни і міждисциплінарних завдань. Один із засновників синергетики, чи теорії дисипативних систем, лауреат Нобелівської премії І. Пригожин, аналізуючи "стан сучасної освіти в цілому", пише: "У ній панує фрагментарність, немає того синтетичного підходу, що пов'язує різні науки" [143, с. 3].

Велике значення має введення в навчальний процес нових дисциплін і освоєння їх педагогічним колективом вищої школи. Дуже важливо, щоб не кафедри визначали спеціальні дисципліни для навчання, орієнтуючись на підготовленість своїх кадрів, а самі студенти обирали для себе коло тих предметів, що найбільше їх цікавлять. Педагогічним кадрам необхідно освоювати ті навчальні дисципліни, які є пріоритетними в студентських аудиторіях. Звичайно, це не повинно стосуватися тих обов'язкових дисциплін, які для кожної спеціальності визначаються відповідним стандартом, ухваленим Міністерством освіти і науки України.

Наступним кроком вивчення дисциплін у ВНЗ має бути вибір студентами не тільки предмета, а й викладача, який цей предмет буде їм викладати. Такий вибір зробить особливо гострою конкурентну боротьбу серед викладацького складу і змусить його постійно вдосконалювати свої знання, що зрештою дасть змогу позбутися посередності у ВНЗ України.

Відносини між учителем та учнем

Головне у викладацькій діяльності - встановлення між вчителем і учнем взаємних довірливих і шанобливих відносин, що дають можливість передавати знання у безпосередньому спілкуванні. Для педагога необхідні не тільки глибокі теоретичні знання, почерпнуті ним із книг, мудрість і висновки з власного досвіду, а й уміння знайти в учня щось особливе, притаманне тільки йому, а також сприяння розвитку його здібностей, не сковуючи ініціативу. Викладач будь-якого предмета, і насамперед соціології, зобов'язаний дати мінімум уніфікованих знань, тобто він повинен дати основні поняття і судження, трактувати правила і закони, показати взаємовплив і взаємодії соціальних явищ, передати прийоми роботи, а далі учні зобов'язані самостійно "розвиватися" у потрібному для них напрямі. У цьому їм допомагає систематична самостійна робота над собою, що сприяє засвоєнню знань і підвищує ефективність навчання. Потрібно не забувати вислів німецько-американського психолога, філософа і соціолога Фрома: "Не можна сковувати свободу учня".

Однак, головне завдання викладача - виховання учня, котрий сам зможе стати вчителем і у своїй майстерності навіть перерости його. Тоді Страдіварі створить свою скрипку, а не повторить досвід Аматі, Аристотель створить свою теорію, яка в чомусь буде суперечити поглядам його вчителя Платона, С. Корольов створить перший космічний корабель, підтвердивши теорію свого вчителя К. Ціолковського. Історія знає багатьох талановитих учнів, які пішли далі за своїх учителів. Стираються з пам'яті прізвища вчителів, а їх вихованці іноді сягають більших висот і самі стають вчителями. Згадаємо таких видатних людей, як учений і письменник М. Ломоносов, фізіолог І. Павлов, перша жінка - доктор математичних наук С. Ковалевська, український письменник Т. Шевченко, радянський соціальний педагог А. Макаренко, життя і діяльність яких стали зразком для наслідування наступних поколінь.

Необхідне творче ставлення викладача до предмета, який він викладає. Для цього слід, готуючись до чергового заняття, переосмислювати, з чим він має приходити в аудиторію, чи здатна його лекція, семінар або практичне заняття захопити студентів, дати їм не тільки нові знання, а й викликати інтерес, спонукати до подальшого засвоєння нових і вдосконалення набутих раніше знань.

Величезне значення мають ті підручники і навчальні посібники, якими користуються викладачі для підготовки лекцій. Так, доктор фізико-математичних наук, професор Г. Антонов, оцінюючи рівень першоджерел для викладацької діяльності, пише: "Гадаю, доти, доки не з'являться праці, написані просто і зрозуміло, без "мережива", сплетеного з наукових, а то й псевдонаукових термінів, доступні найширшому колу викладачів, діяльний підхід у практиці навчання так і буде залишатися на рівні декларативних заяв" [4, с. 15]. Тому перед Міністерством освіти і науки України, Академією педагогічних наук України постають серйозні завдання щодо розробки і видання сучасних підручників для вищої школи, якими змогли б скористатися і педагоги, і студенти.

Кожна лекція, кожне практичне заняття - процес творчий. А вчитель подібний до актора, який частину свого натхнення, власної захопленості, якщо хочете - пристрасті віддає своїм учням. Він ділиться з ними своїм розумінням навколишнього світу, а коли досягає бажаного успіху, то учні його не забувають. Віддаючи свої знання, уміння, навички, учитель збагачується сам, тому що взаємне спілкування, розуміння і повага на користь і вчителю й учню. На сьогодні студентство високоерудоване, інформоване, допитливе і вимогливе і слабких учителів просто не сприймає. Щоб прочитати лекцію на високому інтелектуальному рівні, викладачу потрібно залишити свої невирішені проблеми вдома, прийти в аудиторію з гарним настроєм, незалежно від своїх переживань і тривог. Його робочий час, пов'язаний із спілкуванням зі студентами, має бути повністю спрямований на передачу знань. Саме тому праця вчителя - те саме, що й праця актора, який іноді повинен сміятися на сцені, заряджаючи своїм сміхом глядачів, тоді коли насправді його душа плаче, наприклад, через хворобу або втрату рідної людини. Істинно сюди підходить вислів: "Смійся, паяц, над розбитим коханням, смійся і плач!".

Вчитель традиційно був шанованою людиною в будь-якому суспільстві, тому що є джерелом знань і мудрості. Якщо він авторитетний для молоді, то стає для неї не просто вчителем, а товаришем і порадником. Він формує і виховує молоде покоління шляхом передачі йому знань, життєвого досвіду, мудрості й одночасно є особливим прикладом свого ставлення до навколишнього світу.

Учителем може бути тільки та людина, яка досягає високого морального і духовного рівня. Це потрібно для того, щоб бути прикладом для своїх учнів, щоб постійно "підтягувати" їх до свого рівня. "Учитель - той, хто поширює мораль, викладає знання, пояснює правду", - стверджував Конфуцій. Згадаємо біографію нашого співвітчизника, філософа-мандрівника Г. Сковороди, адже він не тільки вчив жити згідно з біблійними заповідями, але й сам жив за біблійними законами. І коли люди бачили це, то його приклад діяв на них краще, переконливіше, ніж будь-яка проповідь, будь-які найблагопристойніші слова.

У сучасній системі освіти недостатньо використовується найбагатший досвід спілкування вчителя з учнем, закладений східною традицією, тому що вважається, що він неприйнятий через орієнтацію на так званий західний світ. Однак деякі елементи східного навчання досить універсальні і не просто можуть, а повинні використовуватися в системі сучасної освіти.

По-перше, у східній традиції особливе місце відведено особистості вчителя, його моральному складу. Стати вчителем -означає зайняти один з найвищих щаблів людських досягнень. Досягнення певного щабля духовного розвитку дає змогу спочатку стати учнем. "Досягаючи вищих рівнів розвитку, учень отримує доступ до знань більш високого рангу і поступово сам стає вчителем для інших. Так відбувається освоєння і передача мудрості, що бере початок із стародавніх часів, через опанування знань та вмінь учителів" [123, с. 161].

По-друге, східна школа освіти відома особливою формою подачі навчального матеріалу, що наповнений легендами, притчами, конкретними життєвими ситуаціями. Ставлячи учня в певну ситуацію, учитель дає йому можливість відчути й осмислити її, зрозуміти не тільки розумом, а й серцем. Далі вчитель скеровує учня на прийняття рішення, що може знадобитися йому в подальшій практичній діяльності.

Кожна наука (математика, хімія, соціологія, медицина, астрономія, психологія або демографія тощо), говорячи про навколишній світ своєю мовою, по-своєму підходить до розуміння його гармонії. Усі ці науки не суперечать і не протиставляють закони розвитку навколишнього світу, а підкреслюють його взаємозалежність, універсальність, єдність картини. Так, наприклад, "метою навчання соціології має стати розуміння гармонії світу, можливості встановити гармонійне спілкування з цим світом, осягнення цієї гармонії через усі пласти світової культури" [123, с. 156].

У зв'язку з цим пригадується вислів відомого вченого Р. Феймана (автора чудових лекцій з фізики), адресований студентам: "Я не ставив собі за мету підготувати вас до якихось іспитів чи навіть до роботи в промисловості й у військовій справі. Я хотів, щоб більшість із вас змогла оцінити красу нашого прекрасного світу і разом з тим одержати фізичне уявлення про нього, що, я думаю, становить зараз головну частину істинної культури нашої епохи!".

Філософи сприймають красу навколишнього світу через призму філософських міркувань про проблеми створення Всесвіту, виникнення та розвитку життя на Землі, відносин матерії і свідомості. Вони шукають сенс життя, займаються проблемами щастя, задоволення у творчості, саморозвитку і самореалізації особистості. Філософи подарували світу основні закони розвитку суспільства, що стали загальними для всіх наук. Ось чому філософію називають наукою наук.

Історики пізнають гармонію світу через вивчення соціальної реальності минулого, шукають причини і виявляють закономірності минулих історичних подій, пов'язують минуле із сьогоденням, роблять серйозні висновки про розвиток цивілізацій тощо.