Розділ «С. СОФІЯ СЕНИК ВАСИЛІЯНКА»

Під словом «латинізація» ми розуміємо впровадження латинських елементів у богослужебні обряди, церковне законодавство та в саму ментальність вірних, зокрема єрархії й духовенства, будь-якої Східної Церкви. У цьому знаменні термін «латинізація» має неґативний відтінок, бо означає засвоєння чогось чужого, супротивного духові Східної Церкви.

Ця розвідка про латинізацію обмежується періодом існування Київської Католицької митрополії, тобто від 1596 року до початків 19-го століття. У ній маю на меті прослідити процес латинізації на тлі історичного розвитку Української (точніше: Українсько-Білоруської) Католицької Церкви, проаналізувати причини та вияви того процесу й дати йому відповідну історичну оцінку.

Немало авторів представляють латинізаційний процес у Київскій митрополії приблизно так: єпископи, що приступили до з'єднання з Римом, зовсім піддалися впливові вороже наставлених до українського народу й його культури осіб, які намагалися відірвати Українську Церкву від її рідних традицій та якнайбільше наблизити її до польсько-латинської і, тим самим, ополячити її вірних. Вони твердять, що латинські практики вводилися від самого Берестейського собору, тобто від 1596 р.

Ще перед затвердженням З'єднання на подібні закиди мусів відповідати єпископ, а згодом митрополит, Іпатій Потій. У червні 1596 року зараз після собору, який вирішив з'єднати Українську Церкву з Римом, у листі до свого давнього приятеля, князя Костянтина Острозького, він писав:

«Люде тими часи непевне новини о нас всіх розсівали, яко бихмо вже до римської віри на всем пристать, мшу служить і опріснока їх заживати міли.» А далі: «не обрушайся гнівом, але с спокойним і умиленним умислом прочитай тиє артикули (мова про Артикули з'єднання з Римським престолом, виготовлені єрархією, які Потій переслав кн. Остозькому); обачишь, іж ничого зле з сторони віри нашоє ніт опріч только єдиного календара, і тот не єсть артикул віри але церемоня такая, которую без нарушенья сумнінья церков божая отмінити может»

Також і нам треба «с спокойним умислом» розглянути, котрий погляд правильніший – той, що приписує творцям Берестейського поєднання та їхнім наступникам латинізацію власного обряду, чи той, який твердить, що Берестя саме собою нічого не змінило.

Це питання складне, і воно в собі включає ряд інших питань, як наприклад: які наміри мали творці З'єднання (Унії), тобто єрархія, і як вони поводилися після її завершення? Подібно треба запитати й про їхніх наступників: в якому напрямі пішла Церква після З'єднання? З цими питаннями пов'язані ще й інші міркування. Вияви церковно-релігійного життя, як і всякого людського життя, постійно, хом може непомітно, міняються. Чи зміни в житті Українсько-Католицької Церкви були, в якійсь мірі, свідомим впровадженням латинських елементів? Тут виринає ще основніше питання. Щоб говорити про впливи однієї культури на іншу, треба перше добре знати, що та інша культура собою представляє. Далі, щоб могти закинути якійсь культурі запозичення від іншої, у нашому випадку запозичення латинських елементів, слід призадуматися над питанням, які можливості існували тоді для розвитку Української Церкви.

Отож, спершу треба змалювати, бодай загально, тло культури часів Берестейського З'єднання. Щоб не повторяти загальновідомих речей, нагадаю тільки те, що безпосередньо стосується моєї теми. Наприкінці 16-го сторіччя, після довгого занепаду, в Україні пробудилося культурне життя. У нас культурне відродження було стисло пов'язане з відродженням релігійного й церковного життя. Творці того відродження почали шукати за джерелами-основами того життя. А тому, що джерела були грецькі, то й перші школи, які засновувалися (братські чи магнатські), були слов'яно-грецькими. Тим самим шляхом пішли і єпископи перед і після з'єднання з Римом. Потій, ще як Берестейський каштелян, заснував у Бересті братство й школу, а ставши єпископом Берестя й Володимира, – також школу у Володимирі. Він хотів, щоб священики училися грецької мови. Під час свого перебування у Римі (1595-1596 р.), єп. Потій пізнав там ученого грецького священика – Петра Аркудія, якого він узяв з собою, як учителя грецької мови, бо єрархія планувала заснувати власну духовну семінарію.

Потій не сподівався, що доля школи в Бересті, яку він описав 1595 р., за неповний рік повториться і в заплянованій семінарії та в інших подібних школах. Він скаржився Острозькому, що в Бересті «школа разорила ся через самих же професоров школьних, коториє за лакомством удавши ся до Вильни на ситниє пироги отбігли (до латинників), а тут к большей ганьбі і жалю убогого хрестіянства, на уруганье противников наших все покинули без жадної слушної причини».

У тих часах єпископам, що прийняли З'єднання, подібно як і братствам, які його поборювали, найбільшою трудністю у веденні «грецьких» шкіл було знайти, приманити та втримати кваліфікованих професорів. Хоч Петро Аркудій пробув на Русі близько 12 років (з перервами), то з різних причин до сталої, добре поставленої семінарії не дійшло.

Але була й ґрунтовніша причина, чому слов'яно-грецькі школи не росли й не розвивалися в З'єднаній Церкві та й поза нею. Щоб полемізувати на тему «грецької віри» та її обороняти перед латинниками (а це доводилось робити не тільки православним, але й з'єднаним), потрібно було вживати спільної мови. Це означало не тільки вивчити тодішню наукову мову – латину, але також засвоїти здобутки латинської науки, тобто систему, ідеї та терміни латинського богослов'я, щоб зрозуміти противника та й до речі відповісти на його закиди. Що ж до грецької мови, то вона служила тільки деяким внутрішнім потребам Української Церкви, як напр., до видавання літургічних текстів, коли їх треба було порівняти з грецьким оригіналом. А слов'янська мова, яку вчили в школах, була зовсім непридатною, бо не була вона ані церковною, ані народною, а штучним витвором. Нею ніхто не думав, ані не розмовляв. Не знаю, чи в тих часах знайшовся б хтось, навіть між православними, що погодився б з митрополитом Рутським, який ще в 1624 році писав до Риму: «Маємо стільки слов'янських термінів, що нам зовсім не потрібно їх жебрати з чужих книжок».

У всякому разі, навіть як і були всі потрібні слов'янські терміни, то у школах необхідно було пристосуватися до західного способу навчання, щоб тримати крок з панівною польсько-латинською культурою. Послання Івана Вишенського з Атону могли викликувати ентузіязм, але чи можна було серйозно приймати його пораду – залишити західне мудрування і триматися традицінного навчання, яке зводилося до вивчення «Часословца, Псалтиря та Октоіха»?

Перш ніж приступити до закладання власних шкіл на західний лад, треба було вишколити професорів, а це означало – висилати їх до латинських, зокрема Єзуїтських шкіл, що тоді були найкращими. Так зробили з'єднані ченці у Вільні ще перед організацією Василіянського Чину. Висилання ченців до латинських шкіл викликало серед православних деякі побоювання як про це довідуємося з твору Віленського архимандрита Льва Кревзи «Оборона єдности»:

«Деякі у Вільні нас підозрівають тому, що ми спілкуємо з отцями Єзуїтами, а ми на це відповідаємо: Сам природний розум учить людину, що коли їй чогось потрібно, а того нема вдома, то йде пожичити в сусіда. Нашій монастирській братії потрібно науки для ширення хвали Божої тим часом, удома ми ще не спроможні мати науку, то чому ж дивуватися, що ходимо за нею до тих, які її мають?»

У школі людина не набуває тільки самого знання, але й певну ментальність – спосіб мислення, переконання й звичаї. Тому навчання латинських релігійних предметів, у латинському релігійному оточені, мало вплив на погляди й практику самих учнів. Ті учні пізніше, може й несвідомо, вводли латинські елементи в ширшу, практику Українсько-Католицької Церкви.

Василіяни, з яких тод і вибиралися всі єпископи отримали богословську освіту також у закордонних колеґіяах. Хоч відсоток закордонних учнів був невеликий, та вони, коли поверталися на Русь, ставали професорами у Василіянських школах і таким чином поширювали вплив свого західного виховання.

Під час закордонних студій Василіяни, були відірвані від власного обряду і в чужих колегіях мусіли практикувати латинській обряд. Таким чином вони набували латинських обрядових практик, брали участь у латинських набоженствах, читали латинські духовні книжки. Повернувшись на батьківщину і стававши учителями чи душпастирями, вони учили інших того, чого самі навчилися.

В єдиній семінарії для українського клиру у 18-му сторіччі, що була тоді у Львові, провід був латинський, і ректор домагався, щоб українські питомці й прислуга святкували латинські свята й постили згідно з приписами Латинської Церкви. Митр. Атанасій Шептицький рішуче тому спротивився, і Апостолська Столиця, зі свого боку, на таке введення латинських практик не дозволила. Але що східного могла дати питомцям цілком західна наука, яку тоді викладали оо. Театини у Львівській семінарії?...

Але як повернемося до першого 50-річчя після Берестянського Поєднання, то побачимо інший настрій, інший дух, ще не знеохочений неуспішною боротьбою з політичними й суспільними чинниками, які перешкоджали розвиватися руській культурі. Зближення з латинством (у школах, чи деіноді) ще не мало від'ємних впливів, тобто не усувало ані не змінювало східних літургійних практик і традицій, бо тоді було ще тверде переконання, що Українська Церква досить скоро піднесеться з занепаду, та, що внутрі Східної Церкви на Україні зберігаються духовні багатства, рівноцінні з західними. Лев Кревза, відповідаючи (в 1620-х роках) православним, які побоювалися, що «хоч змін ще не видно, то вони виявляться пізніше», каже, що треба мати довір'я, що з'єднані дають щиро, а ще більше довір'я до Господа Бога, «який досить могутній, щоб дозволити розвиватися нашому обрядові і так його утвердити, що він буде тривати до судного дня».