Розділ «С. СОФІЯ СЕНИК ВАСИЛІЯНКА»

Такий спосіб мислення ясно проявляється у постановах Замойського Собору з 1720 року, який, і це треба зазначити, не ввів латинських практик в Українську Церкву, а тільки затвердив кілька відхилень чи змін, які вже всюди практикувалися (напр., скасував теплоту). Навпаки, цей синод обороняв східні традиції, але та оборона доказує, що й для отців синоду латинський обряд був закономірний. Наприклад, про миропомазання вони кажуть: «Тайна миропомазання, установлена Господом Ісусом Христом, яку в Східній Церкві парохи, надзвичайним правом і делегованим уповноваженням від єпископа, з диспенси Апостольської Столиці, уділяють зараз після хрищення...» (Титул III, ч. 2).

Ще яскравіший вислів їхнього несвідомого переконання про вищість латинського обряду проявляється в постановах про тайну подружжя: «Тому, що обряд уділения цієї тайни в нашій церкві є майже той самий, що й в Латинській Церкві, він не потребує якихсь поправок чи змін» (Тит. III, ч. 8).

До такого мислення могла довести тільки справжня відсталість руської культури тих часів у порівнянні з польською. Знаємо, що майже неможливо не скоритись впливові більш високорозвиненої культури.

Таке було тло, на якому латинізація входила в ментальність і практику Української Католицької Церкви. Слід відмітити, що більшість латинських запозичень вводилася самовільно, одиницями. Урядових нововведень, апробованих єрархією, було мало. Очевидно, у практиці й не апробовані запозичення глибого вкоренилися.

Але повернімося тепер до вступного питання: чим, властиво, є латинізація? Чи нею є кожне запозичення зі Заходу? На це ми вже відповіли, що ним є кожне запозичення, яке є чуже духові Східної Церкви. Але слід додати, що кожне сторіччя це розуміє по-своєму.

Щоб правильно міркувати над латинізацією Української Церкви, насамперед треба собі усвідомити, що релігійно-обрядові питання нерозривні від цілости складного культурного життя. Україна, яка лежить між Сходом і Заходом, завжди сприймала впливи з обох сторін. Це стосується і впливів, які так чи інакше торкалися її духовної культури й релігійних практик. До того, більшість українських земель довший чи коротший час була під владою католицької Польщі. Впливів Заходу – латинізації, до деякої міри, у таких обставинах годі уникнути, хіба що ціною спорудження китайського муру чи встановлення залізної куртини, фізичної чи інтелектуальної.

Тут також потрібне розуміння іншої доби, тобто іншої історичної перспективи (того, що німці називають «Зіц ім Лібен»). Нововведення, які нам сьогодні видаються разючими прикладами латинізації, нашим предкам кілька сторіч тому такими не здавалися, бо вони їх уважали елементами загальної тодішньої культури, а не чимось чужим у східній церковній практиці. Ось приклад. Після повстання Хмельницького залишились латинські костели з органами. Архидиякон Павло з Алепу (Сирії), який переїжджав через Україну 1654 року, описує як православні співають з органами під час богослужень, і він цьому зовсім не дивується, ані не засуджує того очевидного латинського звичаю. Однак органи, які появляються у 18-му сторіччі по василіянських церквах, – на Львівщині вони були в Гошеві та по деяких невасиліянських церквах до кінця минулого сторіччя, – це вже очевидне наслідування латинників.

Яким складним культурним явищем є латинізація і як тяжко дати йому належну оцінку, найкраще видно на конкретному прикладі врочистої коронації чудотворної ікони в Почаєві, що відбулася на свято Різдва Богородиці, 8 вересня 1773 року.

Перший, хто піддав думку коронації вищезгаданої ікони, був великий добродій Почаївського монастиря, Микола Потоцький, сам латинник. І тут ще раз бачимо вплив багатих латинських ктиторів, які – і це слід ще раз зазначити – зовсім не мали на меті нищити чи спотворювати звичаїв Української Церкви. Їм навіть на думку не спадало, що побожні практики, які їх в Латинській Католицькій Церкві релігійно підносили на дусі, не годиться впроваджуваити в східнім обряді тієї ж самої Католицької Церкви.

Щодо самої коронації ікони, що є західною практикою, можна дискутувати, чи вона дійсно супротивна духові Східної Церкви. Інша справа, коли мова про сам обряд. З огляду на велике число священиків, присутніх на тому святі, поставлено близько тридцять бічних престолів, щоб кожний священик міг відслужити тиху-читану Службу Божу, не перешкоджуючи іншим. Таку деталь тяжко виправдати з погляду східних традицій. Але сам обряд коронування випав якнайкраще, зокрема коли дивитися на піднесення релігійної свідомости між людьми. Під час святкування зібралося понад сто тисяч людей з довколишніх містечок і сіл, і багато з них пробули там кілька днів. Вони мали нагоду брати участь у богослужіннях (Службі Божій, Вечірні, Утрені, Акафістах), слухати катехитичні проповіді та приступити до святих Тайн. З пасторального погляду, свято було надзвичайно успішним.

Уведення латинських практик, правдоподібно, найчастіше виникало з пасторальних потреб. Хоч як високо ми не ставили б консерватизм і традиційність Східної Церкви, то таки мусимо признати, що той консерватизм з бігом часу та у змінених обставинах є перешкодою для плекання релігійного духа між народом. (І тут можна подати різні приклади, навіть з нашої Служби Божої, на якій ми ще кажемо: «Двері, двері», а вірні вже цього не розуміють). Корисно воно поглянути, які засоби вживаються для цього на Заході. Один із найуспішніших запозичень у цьому напрямку також пов'язаний з Почаєвом. Маю на думці збірник релігійних пісень під заголовком Богогласник (перше видання 1790 р.). Нелітургійні побожні пісні до співу в церкві прийшли в Україну зі Заходу в 16- 17-му сторіччях. Перші були переклади з польської мови, а потому зачали їх укладати і свої (переважно ченці й дяки). Богогласник, що є збіркою таких пісень, удався понад усяке сподівання. Він поширився по всій Україні у трьох виданнях та в різних переробках.

Латинізація – це не всяке запозичення зі Заходу, але радше пасивне та нерозважне сприймання всього чужого, занедбуючи й забуваючи своє власне. В Українсько-Католицькій Церкві можна спостерегти обидва роди запозичень: і сліпе наслідування, і засвоєння корисного. Для прикладу першого можуть послужити деякі богослужбові практики, як виставлення найсв. Тайн при плащаниці, свято Співстрадання Богородиці тощо, а як приклад другого, тобто корисного, а то й конечного запозичення можна навести реформу чернечого життя, що її здійснив митр. Й. В. Рутський.

Коли мова про латинізацію в З'єднаній Церкві, а зокрема у Василіян, то слід мати на увазі, що та Церква складалася з двох народів – українського й білоруського. Приклади латинських введень, що їх часто наводять автори (напр., відсутність іконостасів по церквах), стосуються, переважно, якщо не виключно, до білоруських земель. Латинські практики чи то в Київській Католицькій митрополії, чи в Василіянському Чині, були далеко більше розповсюджені в Білорусії, ніж в Україні.

Три українські єпархії вповні приступили до З'єднання аж під кінець 17-го сторіччя. Ченці там жили, переважно, по маленьких монастирках і не мали жодної освіти, не згадуючи вже про латинську. У тих єпархіях ченці жили ще майже півстоліття своїм давнім життям і щойно 1743 року об'єдналися з білоруськими Василіянами.

Прийняття латинських звичаїв та загальне зближення обряду в Українсько-Білоруській Церкві до латинського, яке так часто в популярно-історичній літературі приписується українським Василіянам, треба в більшості випадків, віднести до білоруських. Там, в Білорусії, латинізаційний процес проявився скоро й пішов дуже далеко.

У документах 17 і 18 сторіччя знаходимо безліч прикладав латинізації між Василіянами в Білорусії. Наводжу лише кілька, які можуть дати бодай сяку-таку уяву, різнорідних видів того процесу. У 1660 році архимандрит Мінський і Мстиславський Варлаам Косинський у своєму заповіті, призначуючи до яких церков мають бути передані його ризи, книжки та посуд, згадує також і монстранцію. Якщо він мав монстранцію, то значить, що він – і не тільки він – перебрав також латинський чин виставлення Святих Тайн.

Але були й Василіяни сильно прив'язані до свого обряду й народу, які уболівали, коли бачили щораз то більшу латинізацію, а тим самим і польонізацію в Чині. Чернець Самійло Піліховський, ще наприкінці 17-го сторіччя, часто повторяв: «Вічная пам'ять Русі!» І саме його приклад повинен звернути увагу на факт, що його не помічують різні автори. Піліховський (1652-1693) походив з Уманьщини, а до василіянського монастиря він вступив у Холмі, де прожив понад 20 років (один рік був на студіях у Римі). 1687 року він виїхав в Білорусію, перше до Битеня, а відтак до Вільна. І саме там, у Вільні, йому доводилось бути свідком поступової втрати руської ідентичности між Василіянами.

По білоруських монастирях, крім впливу латинського оточення та латинської освіти, був ще й вплив тих латинників, які ставали членами Василіянського Чину. Такі особи, звичайно, дуже поверховио вивчали східний обряд (якщо його взагалі вивчали). Вони, звичайно, походили з давньоруських родин, які зовсім ополячилися. Це завважуємо у звітах з візитацій білоруських василіянських монастирів у половині 18-го сторіччя, де протоігумен при кожному ченцеві зазначував, чи він говорить по-руськи. Якщо навіть зареєстровано, що чернець говорить по-руськи «лише задовільно», то це означає, що те велике число ченців, при чиїх іменах не подано жодної завваги, говорили по-українськи дуже слабо, або й взагалі не говорили. Певно, питання мови не можна ототожнювати з церковними обрядами, але якийсь зв'язок напевно існував. Наприкінці 18-го сторіччя були між білоруськими Василіянами поляки й литовці, які після всіуплення до Чину залишалися в латинському обряді. Легко собі уявити, що велика кількість латинників мусіла не тільки довести до латинізації, але н до погорди східним обрядом.

Крім того, в Білорусії народ був багато менше свідомий своєї національної ідентичносте (і це до найновіших часів), ніж на Україні. Тут і пам'ять про княжий Київ, і присутність київських святинь, і недавня козацька слава не дозволяли завмерти національній свідомості так, як в Білорусії, де бракувало народної історії й давніх пам'яток.

Тож не дивно, що домагання латинських ктиторів, які несвідомо вводили латинські звичаї в практику Українсько-Білоруської Церкви, багато частіше трапляються в Білорусії, ніж на українських землях. Вищенаведені причини довели до загладження границь між латинським і східним обрядом до тієї міри, що настоятель василіянського монастиря в Мохиреві (Полоцька єпархія) просить відпусту на святкування зовсім латинського свята Пречистої Діви з Кармелю, і то з восьмиденним посвяттям. Однак, несправедливо було б з таких і їм подібних фактів робите висновок, що цілий Василіянський Чин, чи ціла З'єднана Церква, були златинізовані.