Розділ «СІОНІЗМ НА СЛУЖБІ ІМПЕРІАЛІЗМУ»

«Відстоюючи лозунг національної культури, будуючи на ньому цілий план і практичну програму так зв. «культурно-національної автономії», бундівці на ділі виступають провідниками буржуазного націоналізму в робітниче середовище»[75].

Між тим якраз сіоністи вбачали «культурно-національні надбання» єврейського народу саме в ідеології іудаїзму. Завдання сіоністів разом з ідеологами іудаїзму, за висловом заступника голови сіоністського конгресу Макса Нордау — діяльного поплічника Т. Герцля, полягало в тому, щоб «приготувати Палестину для євреїв, а євреїв для Палестини».

Прагнення сіоністів зводилось до одного — об'єднати євреїв за расовою ознакою незалежно від того, де вони проживають, ізолювати трудящих євреїв від міжнародного робітничого руху, який бурхливо розвивався в державах, де вони живуть, і, зрештою, разом з іншими силами використати їх проти цього руху.

Цьому сприяють і іудаїстські заклики: «Сьогодні раби — завтра вільні», «Сьогодні тут — завтра на волі», «Дай, боже, в цей день у наступному році бути в Єрусалимі». їх підхопили сіоністи для обгрунтування необхідності створення буржуазної єврейської держави, так само, як це вони роблять сьогодні, рекламуючи Ізраїль — буржуазну маріонетку американського імперіалізму.

Дехто намагається заперечувати той факт, що соціальна суть ідеології іудаїзму включається в сіонізм і обслуговує його. Робляться при цьому посилання на те, що в період виникнення і формування сіонізму деякі рабини, мовляв, виступали проти сіоністів. Так було насправді. Але ці служителі бога Ягве виступали тоді не проти сіонізму, як ворога трудящих євреїв, їх непокоїло лише те, що в результаті політичної діяльності сіоністів правляча верхівка єврейських общин може позбутися свого впливу на віруючих євреїв. Окремі рабини побоювались, що внаслідок політичної Агітації сіоністів синагога позбудеться прихожан і, отже, тих величезних матеріальних благ, які здобувалися за рахунок віруючих. У своїх виступах вони доводили, що сіоністський рух ніби заперечує, підриває віру в месію, віру, яка навчає смиренно чекати приходу цього «визволителя».

Разом з тим значна частина рабинів вищого рангу, таких як Зеліксон, Ашкеназі та інші, вже на початку XX століття рішуче підтримувала націоналістичну діяльність сіоністів. Ця релігійна верхівка розуміла, що сіонізм — не конкурент месії і що самі сіоністи не збираються сваритися з рабинами. Навпаки, вони, спираючись на Тору і Талмуд, використовуючи ідеологію іудаїзму, синагогу та інші інститути, були найближчими союзниками рабинату. І сіоністи, і ідеологи іудаїзму ставили своїм головним завданням одне і те ж — відвернути трудящих євреїв від виступів проти єврейської (і неєврейської) буржуазії. Саме цим вони сподівались ізолювати їх від трудящих інших національностей, від загального робітничого руху проти капіталу, від боротьби за демократичні права і свободи.

«Сіонізм, — писав відомий єврейський історик С. Дубнов, — це новий месіанізм, який перейшов з рук сп’янілих релігійних мрійників до рук політичних фантазерів»[76].

Про те, яке місце і роль відводили іудаїзму в своїх планах сіоністи, свідчить така характерна заява рабина Гастера на II конгресі сіоністів:

«Ми виходимо тепер на вищу дорогу, на ідеальний шлях виховання, науки і віри, — говорив він, — …ми повинні переконати єврейський народ, що сіонізм приносить з собою… вищі ідеальні прагнення. Ми повинні сполучати сіонізм з цими ідеальними прагненнями так міцно, щоб їх ніколи не можна було розлучити»[77].

І далі:

«Глибоко в нашому серці лежить релігійна віра. Якщо по ній ударити… то здригнеться вся будова сіонізму. Тому ми не повинні по ній стукати і вдаряти… Лише тоді сіонізм задовольнить усі напрямки»[78].

Реакційні настанови ідеології іудаїзму давали і дають сіоністам релігійну санкцію на їх дії. Сіоністи, у свою чергу, віддячують тим рабинам, які обстоюють ці настанови сьогодні своєю всебічною підтримкою. Взаємність ця цілком закономірна. Вона випливає з тих догматів іудаїзму, з тих його мотивів у повчаннях ще біблейських пророків, у тлумаченнях Талмуда, з релігійних обрядів, які взяв на своє ідеологічне озброєння сіонізм.

Саме життя спростувало і містичний характер голуса — «стан принизливості», «одвічного страждання» євреїв. Про яке «страждання» таких російських євреїв- багатіїв, як Гінзбург, Бродський, Поляков, або таких мільйонерів і мільярдерів, як Ротшільди, Моргентау, Лімени та інші, може йти мова взагалі? Один лише перелік цих прізвищ говорить сам за себе. Єврейська експлуататорська верхівка в різні історичні епохи, від рабовласництва до сучасного капіталізму, не зазнавала жодних соціальних страждань, які припали на долю трудящих євреїв.

Не витримують ніякої критики також теорія так званої «всесвітньої єврейської нації» і міф про «богообраність народу», що покладені у фундамент сіонізму.

В. І. Ленін ще в 1903 році у своїй праці «Становище Бунду в партії» переконливо довів наукову неспроможність сіоністської концепції єдиної «всесвітньої єврейської нації». Критикуючи твердження Бунду, що лише він здатний захищати інтереси єврейського пролетаріату в партії і в зв’язку з цим повинен бути федеративною частиною партії, Ленін зазначав, що Бунд апелює до ідеї єврейської нації, а «ця сіоністська ідея — зовсім хибна і реакційна по своїй суті… реакційна щодо свого політичного значення… суперечить інтересам єврейського пролетаріату»[79].

Розвінчуючи іудаїстсько-сіоністські твердження про «расову єдність» євреїв різних країн, В. І. Ленін цілком слушно посилався на французького історика і філософа Ернеста Ренана, який говорив:

«Особливі риси євреїв і уклад їх життя багато більше є результатом соціальних умов… які впливали на них протягом століть, ніж расовою відмінністю»[80].

В. І. Ленін у згаданій праці наводить також ряд аргументів французького єврея, радикала Альфреда Наке, який, полемізуючи з антисемітами і сіоністами, заявляв, що у євреїв немає ні території, ні спільної мови, що євреї німецькі і французькі зовсім не схожі на євреїв польських і російських і що, коли б було дозволено визнати євреїв за націю, це була б штучна нація. З приводу цього В. І. Ленін іронічно зауважує, що претензії Бунду на оголошення євреїв особливою нацією в нашій країні були б прийнятні, припустимі, коли б за мову їх визнати жаргон, а за територію — смугу осілості.

Однією з засад сіонізму, яку він бере в ідеології іудаїзму, є ідея месіанізму. Спершу це була ідея народних мас, що виражали в ній надію на реального, земного рятівника «з дому царя Давида», який має відновити політичну незалежність іудейської держави. Народні маси вбачали в ній також божественне звільнення від рабовласників і єрусалимського жрецтва.

«З того часу, — писав Ф. Енгельс, — як для народу Ізраїля настали в цьому світі тяжкі часи, починаючи з накладення на нього данини ассірійцями і вавілонянами, зруйнування обох царств, Ізраїля і Іудеї, і аж до поневолення Селевкідами, отже від Ісайї до Даниїла, кожного разу під час лиха пророкується поява спасителя. У Даниїла, XII, 1–3, є навіть пророкування про зішестя Михаїла, ангела-хранителя євреїв, який врятує їх від великого лиха; багато хто воскресне з мертвих, настане свого роду страшний суд, і вчителі, які наставляють народ на праведну путь, вічно сяятимуть як зорі»[81].